Вічні адепти “добрих цісарів”, “царів-реформаторів”, “мудрих гетьманів” та іншої азіатчини вкотре налаштувались на хвилю нічогонероблення, самозаспокоєння та рефлексії.
Ідеологічна дезактивація політичної еліти та проводу не сприяла і без того йододефіцитному державотворенню. В містах – буржуазна гниль, по селах – куркульський рагулізм і моя-хата-скраю. Все здорове, фізично та духовно повноцінне в українському соціумі сконцентрувалось в молодій українській армії. Втім… “Разом з організованими частинами вступило до Києва багато непевних і нездисциплінованих відділів”, – лаконічно і толерантно підсумував спостереження за вулицями столиці Коновалець у своїх післявоєнних спогадах. Революційний авангард національної армії був змушений виконувати невластиві йому поліцейські та караульні функції, аби не дозволити перетворити Київ в клоаку анархії та контрреволюції. Для боротьби з бюджетною кризою міністр фінансів Директорії запропонував залучити частини Січових Стрільців для реквізиції коштовностей з київських ювелірних крамниць, але Коновальцю з Мельником вистачило розуму зрозуміти, що політкоректні урядовці хочуть перетворити їх на революційних рекетирів, тому вони неполіткоректно відмовились. За час перебування в Києві галичани виконали також важливу культурологічну місію: протягом однієї ночі всі вивіски та інформаційні таблички столиці було примусово українізовано, як і режим обслуговування в закладах громадського харчування.
Початок 1919 року виявився не таким оптимістичним: вже 3 січня червоні взяли Харків, 12-го – Чернігів, 18-го – Полтаву, 26-го – Катеринослав-Днєрпапєтровск, а 5-го лютого довелося здавати Київ. Стратеги і полководці з діячів Директорії виходили, як куля з відомої субстанції.
Фронт розвалювався на очах. Відібравши землю назад і вигнавши поміщиків, щирі українські селяни почали розходитись додому. Дивізії, полки та бригади із грізними назвами та козацькими традиціями самовільно залишають позиції, мітингують, піднімають червоні прапори і дезертирують разом з полковими знаменами.
Наприкінці грудня 1918 року на допомогу Галицькій армії проти польської агресії Директорія відправила в Західну Україну Козятинську запасну бригаду, 2-гу Дніпровську дивізію та 2 полки артилерії з складу Корпусу СС. Останні стали у великій пригоді, оскільки мали на озброєнні далекобійні гаубиці, які успішно обстрілювали зайнятий поляками Львів до весни 1919 року. Якщо Козятинська бригада повністю підтвердила та реалізувала свій кармічний потенціал, розбігшись після першого бою з польськими військами, то Дніпровська дивізія почала розбігатись ще по дорозі до столиці Галичини. Врешті-решт, частинам УГА довелося роззброїти “союзників”, запакувати їх у вагони і під конвоєм відправити додому. Нащадки трипільців і не таке можуть встругнути.
18 грудня 1918 року в Одесі висадились французькі морпіхи, 27 грудня десант союзників з’явився в Криму, почали прибувати мультикультурні колоніальні полки сенегальців, алжирців і в’єтнамців і навіть грецька дивізія. Генерал-губернатором Одещини було призначено російського генерала, а місцеві білогвардійські загони з прибуттям французів різко підвищили свою самооцінку та під прикриттям союзників вибили з міста частини УНР, що сформували Південний фронт. Антанта (тогочасний аналог НАТО) плювати хотіла на право націй на самовизначення, територіальну цілісність та суверенітет молодої Української держави, взявши під контроль Миколаїв, Херсон та Севастополь та висунувши ультиматум Директорії. Переможці у першій світовій війні вимагали від українських військ розблокувати район Одеси, здати морські порти Півдня та перейти під французьке командування, від Директорії – усунути Володимира Винниченка та Симона Петлюру, провести аграрну реформу через викуп у поміщиків їхніх маєтків та збереження приватної власності на землю, врешті-решт – передати французам контроль над українськими залізницями та банківською системою. Поки Директорія напружувала IQ, командувач Південним фронтом Директорії, колишній штабс-капітан та георгіївський кавалер російської армії полковник Матвій Григор’єв розв’язав проблему, дійшовши до висновку, що ніякої проблеми не існує. 1 лютого 1919 року Григор’єв оголосив про перехід частин Херсонської дивізії армії УНР до Червоної армії, змінив жовто-блакитні прапори на червоні, і розпочав масований контрнаступ на інтервентів. Свої дії він мотивував відкритою прокламацією, де зокрема писав: “В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини”. 2 березня 1919 року його напівпартизанські загони зайняли Херсон, 12-го – Миколаїв, а 6-го квітня тріумфально увійшли до Одеси, взявши “Південну Пальміру” практично без бою. За два місяці війська найсильнішої європейської держави, яка щойно поставили на коліна Німеччину з її легендарною армією та феноменальними полководцями на зразок Люддендорфа і Гінденбурга, були показово розмазані по стінці українськими повстанцями. Дарма, що під червоними прапорами. Ми самі не знаємо, ким ми могли б стати, якби тільки по-справжньому цього захотіли. На далеких обріях грізно здіймались заграви світової революції, пахло порохом, фіалками та молодістю, а зеленуваті морські хвилі різали кораблі французької ескадри, які поспіхом вивозили подалі від григор’євських шабель розгромлені колоніальні полки та очманілих від здивування білогвардійців. В травні 1919 року Григор’єв підніме повстання за українську радянську владу без більшовиків, а в липні його власноруч розстріляє в своєму штабі Нестор Махно. Все могло бути інакше. Якби доля вчасно завела його у вагон бронепотягу Січових Стрільців, де штабні карти, недопитий чай у склянках, розкидані червоні олівці, де телефони розриваються від злості та відчаю та ніде пройти від молодих офіцерів, які без істерики професійно рятують Батьківщину.
Для підсилення оборони Полтави в другій половині січня 1919 року Коновалець виділив із київського угрупування 2-й курінь 1-го полку СС та 4-й полк з дивізіоном кінноти та двома бронепотягами під командуванням найдосвідченішого полкового командира Романа Сушка. Для оборони Києва з півночі на Чернігівщину висунувся елітний 1-й полк Січових Стрільців. Шок і відчай молодих галицьких революціонерів викликала не чисельна перевага більшовиків і відмінні бойові якості етнічно українських на 1000% Таращанського і Богунського полків, котрі наступали в авангарді червоних і билися, мов зачаровані. Прекрасні українські селяни немов показилися від комуністичної пропаганди, і тисячами організовували повстанські загони, які атакували війська Директорії з тилу. Стрілецькі командири плакали з відчаю на броню своїх панцерників, коли спостерігали, як на бік повстанців масово переходять регулярні частини та гарнізони Центральної України, навіть Київщини. Дві Дніпровські дивізії, які пліч-о-пліч з Січовими Стрільцями наступали на білогвардійський Київ в листопаді–грудні 1918 року, під командуванням отамана Зеленого взяли під контроль територію на південь від столиці та оголосили війну Директорії. Аби передати їм палкий привіт, Коновалець був змушений надіслати в Трипілля експедиційний загін в 1500 багнетів під командуванням енергійного та невтомного сотника Осипа Думіна. Повстанцям довелось ставити перед собою менш глобальні завдання, але радості від того було небагато. Наприкінці січня 1919 року після відступу за Дніпро легендарного Запорізького корпусу, який захищав Донбас і Слобожанщину, Ударна Група Романа Сушка залишилась єдиною боєздатною частиною української армії на Лівобережжі.
Після евакуації та відступу з Києва Коновалець і Мельник зберегли холоднокровність і тверезі голови та спробували організувати новий фронт силами трьох груп свого Корпусу: північної на річці Ірпінь, центральної для оборони шосе Київ – Житомир і південної на залізничній лінії Київ – Фастів. Тільки в боях за Фастів 3-й полк СС втратив 500 бійців вбитими, пораненими і полоненими. Відчувши, що в армії Директорії смердить гнилісним духом розкладу та капітуляції, Коновалець, замість гордо дивитися у вирій і писати опісля мемуари на еміграції, в ультимативній формі зажадав від командування вивести свої війська в тил для реорганізації, бо з такими темпами, мовляв, через кілька тижнів не буде ані фронту, ані тилу. Уряд УНР тим часом розпочав активне переміщення з місця на місце: Київ – Вінниця – Проскурів – Кам’янець-Подільський – Рівне – Станіслав – Кам’янець-Подільський. У вагоні Директорія – під вагоном територія. Туристичний круїз маршрутами колій Південно-Західної залізниці.
Стягнувши всі піші та гарматні полки Січових Стрільців з технічними частинами до тилового Проскурова (нині Хмельницький) в кінці лютого 1919 року, Коновалець залишив на волинському фронті лише один полк з бронепотягом “Стрілець”. При неправильній експлуатації завалитися може і піраміда Хеопса, тому головним завданням було зберегти від деморалізації ударну революційну силу армії, яка разом з кадровими частинами на зразок полків Запорізького корпусу не дозволяла перетворитися відступу Директорії на панічну втечу. За місяць інтенсивної перепідготовки та навчань свіжого поповнення Корпус повністю відновив боєздатність і налічував 7500 багнетів лише в піхотних частинах. Під час відпочинку та реорганізації Корпусу СС в Проскурові 13 березня Стрілецька Рада прийняла та оприлюднила від імені з’єднання політичну декларацію, в якій безкомпромісно ствердила підтримку національному суверенітету УНР та солідарність з соціальними вимогами українських трудових мас. Зокрема, Проскурівська декларація стверджувала: “Український народ має свої політичні й культурні сили, які без чужинців вирішать його справи. Вся земля на Україні належить Українському Народові, і тільки Український Народ має право розпоряджати землею…заявляють Січові Стрільці, що все будуть карним і слухняним військом кожного українського народоправного правительства, яке стоятиме на платформі самостійності Української Народної Республіки й признання Українському Народові всієї землі в його розпорядимість…Січові Стрільці з тим більшим запалом підпиратимуть радянську владу на місцях, яка зводить лад і порядок”. Під радянською владою, ясна річ, малась на увазі зовсім не диктатура волохатих комісарів і містечкових марксистів, а пряме народовладдя трудових верств молодої української нації. Врешті-решт, показово, що в формації Січових Стрільців питання ідеологічного, політичного та навіть військового характеру вирішувались шляхом голосування Стрілецькою Радою, створеною в січні 1918 року у складі Команданта та семи, а згодом п’ятнадцяти командирів. Революційно-демократичний характер провідництва в найбільш дисциплінованому та ієрархічно організованому з’єднанні української армїі доводить, що марна справа чекати народження вождів, які кудись когось поведуть, а слід невпинно самовдосконалюватись, аби заслужити право самому провадити інших.
А у світі повсякдення справи складались щораз веселіше. 13 березня 1919 року в Жмеринці повстання проти влади УНР підняв місцевий український гарнізон під проводом якогось сопливого отамана, і хоч воно було ліквідоване, ослаблений фронт через тиждень прорвала Червона армія. Після втрати Жмеринки українські війська виявились роз’єднані на дві частини: Північну групу та Корпус Січових Стрільців на Волині та Південну групу на Херсонщині. Штаб армії та уряд Директорії залишились при чисельно сильнішій Північній групі, а в Південній, основу якої становив Запорізький корпус, на наступний день після здачі Жмеринки утворився так званий ревком Південно-західного фронту зі штабом у Вапнярці, який обрав на посаду командувача Омеляна Волоха, командира елітної Гайдамацької бригади, та розпочав переговори про мир із Червоною армією. Проваливши переговори, нове командування було оперативно заарештовано притомними офіцерами запорожців, проте на місяць штаб армії Директорії втратив керованість військами Південної групи, а заразом і весь південь України. Вже 4 квітня 1919 року війська Південної групи перейшли на територію Румунії, де були повністю роззброєні та пограбовані гостинними нащадками дакійців – лише 29 квітня Запорізький корпус та інші частини повернулись на українську землю транзитом через Бесарабію.
Критичну ситуацію можна було виправити лише ввівши в бій стратегічні резерви та перехопивши ініціативу в червоних на ослаблених ділянках фронту, зокрема по лінії Житомир – Бердичів – Коростень.
Березневий контрнаступ 1919 року. Критичний момент українсько-більшовицької війни, коли з’явився шанс глибоко прорвати фронт червоних і відбити назад Київ. Бердичівська операція Корпусу СС, який 24 березня кинув три найкращих піхотних полки проти найбоєздатнішої більшовицької Таращанської бригади, тричі штурмом здобуваючи тактичні висоти і вриваючись до міста, і тричі відкочуючись назад. Похмура містерія протиборства двох стихій; сніг навпіл з болотом; солонувата кров на губах; кулемети, що захлинаються від люті; рукопашні бої за кожну вулицю і втоплена в калюжах надія. У боях за Бердичів 24 – 29 березня 1919 року СС втратили майже третину особового складу і половину офіцерів, які традиційно йшли з маузерами в руках у перших стрілецьких лавах, і останніми відходили з поля бою.
Сірі шинелі, сірі обличчя. Спати. Спати. Спати.
Перша частина
