СПОГАДИ ПОБРАТИМІВ ПРО ДРУГА УПРЯМОГО

СПОГАДИ ПОБРАТИМІВ ПРО ДРУГА УПРЯМОГО

«Він завжди усміхався: на бойовий – з усмішкою, до роботи – з усмішкою…»
Саме таким запам’ятали побратими Марка «Упрямого» Гудзовського, який 14 березня, після кількох днів боротьби за життя, помер в лікарні Мечнікова у Дніпрі.

Для рідних та побратимів Марк назавжди залишиться 20-річним хлопцем: усміхненим, щирим та чуйним. Упрямий повністю відповідав своєму позивному під час служби, довів він його і в свої останні дні, адже вперто тримався за життя до останнього. Маючи практично не сумісне із життям поранення, Марк прожив ще кілька днів. І можна було б вже сподіватись на диво, але дива не сталось… Ввечері 14 березня, коли вся Україна вітала добровольців з їхнім святом, серце Українського Добровольця Марка «Упрямого» Гудзовського зупинилось навічно…

«Ми з Упрямим з одного призову, разом влітку 2015 року прийшли, разом проходили КМБ, після чого потрапили в вартову чоту, яка згодом стала 4-ю ротою. Побувши якийсь час там, перевелись вже сюди, до третьої роти першого батальйону, – розповідає сержант роти та друг Упрямого боєць із позивним Пістон. – Він дійсно постійно був усміхненим, це будь-хто підтвердить. А ще завжди міг підтримати, без зайвих питань виконував всі завдання, які перед ним ставили. Сказали зробити – робить. Чудовий був солдат. Боєць…
Ми ж із ним разом і спортом займались, на тренування з кікбоксингу ходили, а до служби в полку він тхеквондо цікавився. І взагалі багато часу разом проводили, разом відпочивати їздили».

Своїми спогадами про Упрямого поділився й друг Мурзік – командир взводу, в якому був Марк. Він теж пригадує бійця тільки з позитивного боку, життєрадісним та веселим хлопцем.

«Він у нас у взводі був ПКМ-щиком і показав себе як ПКМ-щик чудово, з ним можна сміло було їхати на завдання – він добре володів зброєю, завжди все чітко виконував, без суперечок. В цьому бійці я ніколи не сумнівався. Він сказав – він зробив. Нічого зайвого.

Завжди усміхнений… Що б не сталось… Всі негаразди він зустрічав тільки з усмішкою. Людина-позитив був. Буває приїдеш на завдання, а тобі назустріч йде Упрямий… І усміхається… Рідко він був сумним. А коли вирушав на завдання, в очах була тільки рішучість, ніколи ніякого страху не мав. На це завдання Упрямий також їхав з усмішкою. Жодних поганих відчуттів не було», – говорить командир взводу друг Мурзік.

Вже після розмови, збираючись з емоціями, друг Пістон вертається, щоб поділитись спогадами того дня, коли було смертельно поранено Упрямого.

«Він перед тим у відпустці був, постійно дзвонив нам, що вже хоче швидше назад, бо скучив за всіма. Ми в одній кімнаті жили… А щойно вернувся з відпустки, буквально відразу поїхав на бойові, – розповідає сержант роти друг Пістон. – І от мені дзвонять о другій ночі, кажуть, що Упрямий “трьохсотий”, потрібно його документи підвезти. Ну я тоді щось так подумав одразу, мабуть, там уламкове поранення, все добре має бути, це ж Упрямий. А тоді вже як дізнався про важкість поранення, то був шокований.

Заснути не міг після дзвінка того, а зранку треба було їхати в госпіталь. Потрібно було, щоб хтось перебував там із ним весь час, слідкували за його станом та новинами від лікарів. То я найперший поїхав до Упрямого. Ми сподівались, що його того ж дня й переправлять до Дніпра, але він був у дуже важкому стані, тож зробити це вийшло тільки через кілька днів. Та весь цей час ми поруч із ним були, лікарі казали, щоб ми їхали – наша присутність нічого не змінить, але ми не могли лишити його самого. Поки він був там, ми мали бути поруч.

Ну а потім, коли його в Дніпро перевезли, ми теж поїхали слідом. Потрібно було підтримати батьків Упрямого…
А ще він мені тоді наснився…У сні ми святкували Новий рік і я йому кажу: «Давай так, щоб наступний рік був кращим за цей», на що він мені відповів: «На жаль, він вже почався не дуже…»