автор: Юрій Михальчишин
момент публікації: 21 березня 2012 року
Аксіомою для всіх людей доброї волі є твердження, що нація народжується там, де з її ім’ям на вустах помирають діти зі зброєю в руках і стають ангелами, які захищають тих, хто має жити і бути щасливим. У минулому столітті українцям не бракувало ангелів. Тернистий шлях на Голгофу проклали кілька сотень студентів, гімназистів і курсантів, яких кинули зупиняти головорізів полковника Муравйова під станцією Крути 29 січня 1918 року. Ангели революції останньою багнетною атакою вирвали з пащі більшовицького Левіафана те, що “за дякую” віддали динозаври українського державотворення. Легко вдавати з себе рафінованих інтелігентів за допомогою краватки-метелика (Винниченко), мудрих батьків нації за допомогою професорської бороди (Грушевський), полководців та вождів за допомогою гламурного військового френчу (Петлюра). Але відповідати за слова куди важче, аніж писати багатотомні цеглоподібні книжки, пашталакати на мітингах і засіданнях Центральної Ради та симулювати розбудову буржуазної держави під марксистсько-ліберальною фразеологією. Важко зрозуміти, що механічно розбудовувати інституційний механізм і апарат держави, народженої в агонії Російської імперії, копіюючи абстрактні європейські утопії соціального щастя, коли довкола злидні, поміщицькі латифундії, майже повний контроль іноземного капіталу над промисловістю і 40 мільйонів етнічних українців, які слабко уявляють, хто вони такі – не найкраща ідея.
Попри все варто пам’ятати, що окрім ангелів революції та пустоцвітів державотворення, були ще тисячі скромних трудівників революційної ниви, хто виніс на своїх плечах тягар щоденного збройного утвердження світла й добра. Розриваючи серце пітьми ціною своїх поламаних життів і розбитих мрій. Екзистенціальна вищість духу над матерією та ідей над речима, продемонстрована нашими попередниками в екстремальних сюжетних перипетіях 1918 – 1919 років, вказує на людські константи, покликані стати дороговказами сьогодення.
Спортзал на вулиці Коперника. В 1990-х там займалися бійці центрових львівських бригад, а на початку 1900-х збиралися майбутні командири сотень, куренів, полків і дивізій. Нічні табори на Чортових скелях і у Винниках. Намети, пластові однострої, пісні біля вогнища, пригодницькі романи про далекі острови в океані, неспокійна тривога весняних вечорів, романтика поетизованої в літературі козачиини, марші і дефіляди, перші побачення і палкі юнацькі зізнання, неосяжний простір мрій про майбутнє і пошуки героїчного чину. Все це було, є, і буде знову, як тоді. Академічна гімназія у Львові – юридичний факультет Львівського університету – Легіон Українських Січових Стрільців – бої на Маківці і Лисоні – російський полон – табори за Уралом – Лютнева революція 1917 року – станція Дарниця під Києвом. Все це за неповних 20 – 25 років життя. Надто мало? Чи надто багато? Достатньо, щоб подорослішати.
Євген Коновалець, 27 років. Командир Корпусу Січових Стрільців. Незмінний. Без відпусток і лікарняних. Від загону в 500 багнетів до корпусу в 25000. А потім аж до саморозпуску та демобілізації.
Коновалець, Командир Корпусу Січових Стрільців.
Андрій Мельник, 28 років. Начальник штабу Січових Стрільців. Автор плану бою під Мотовилівкою 18 листопада 1918 року, де наші порвали, неначе газету “Ізвєстія”, 1500 озброєних до зубів благородних білогвардійців-кієвлян.
Роман Сушко, 24 роки. Командир 2-ї дивізії Січових Стрільців.
Роман Дашкевич, 26 років. Творець і командир артилерії СС.
Сірі шинелі, гранітні підборіддя. Чисті очі, сталеві руки, залізобетонна віра і молоді серця, які не встигли полюбити, але навчились ненавидіти і вмирати за націю та революцію, ні про що не питаючись.
Коли розстріляні ангели падали на засніжені поля під Крутами, того ж дня в Києві вибухнуло повстання Червоної гвардії, до якої приєднались частини київського гарнізону. 2 тисячі червоногвардійців + 1000 розпропагованих і підкуплених бійців київської залоги + кілька тисяч бовдурів із полків, названих іменами козацьких гетьманів, які оголосили “нейтралітет” та чекали приходу муравйовської армії апокаліпсису у теплих казармах, періодично пострілюючи в спину нашим. Коновалець і компанія, не чекаючи, поки їх поставлять до стінки за українську мову та вишиванки, повели свої сотні на зачистку Софійської площі та Володимирської, відбили у вуличних боях Поділ, прорвались до “Арсеналу” і взяли його штурмом, розтрощивши зачумлене гадюче кубло більшовицьких терористів. Задумались з приводу подальших оздоровчих заходів, але довелося без ентузіазму терміново прикривати евакуацію з Києва дорогоцінної Центральної ради та її геніальних керманичів, які вкотре блискуче все проспали.
Організаційна еволюція Січових Стрільців накладалась на ентропійні розриви географічно-часового континууму по карколомних траекторіях: Брест-Литовський мир та окупація України німецькою армією – відновлення бутафорного суверенітету УНР – переворот гетьмана Скоропадського – поразка Німеччини на Західному фронті та вихід з війни – грамота Скоропадського про федерацію з білогвардійською Росією – повстання Директорії – вторгнення військ Радянської Росії на Чернігівщину, Полтавщину та Харківщину, окупація Донбасу денікінцями, інтервенція французів на Півдні України, напад Польщі на Західно-Українську Народну Республіку. У той же час росло завзяття й міць дисциплінованої машини ентузіазму, запущеної галицькими революційними технологами, налаштованими боротись за юнацькі мрії про Україну до останнього серця та останнього набою: Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців – 1-й Курінь Січових Стрільців – Полк Січових Стрільців – Окремий загін Січових Стрільців – Дивізія Січових Стрільців – Осадний Корпус Січових Стрільців – Корпус Січових Стрільців – Група Січових Стрільців. Вони отримали абревіатуру СС задовго до гітлерівсько-гіммлерівського загравання з рунічними символами та концтаборами, і не заплямували своїх прапорів та не зрадили віри в перемогу над злом.
Після оголошення авторитарно-консервативним режимом гетьмана Скоропадського курсу на федерацію України з майбутньою небільшовицькою Російською державою 14 листопада 1918 року коаліція українських патріотичних та соціалістичних партій сформувала центральний політичний орган – Директорію – та закликала українців до загальнонародного повстання. Центром повстання, що мало на меті відновлення Української Народної Республіки та вигнання німецьких окупаційних військ, стало місто Біла Церква, де розташовувався Окремий загін Січових Стрільців, що налічував понад 1000 багнетів. Німецька армія в Україні, деморалізована звісткою про капітуляцію Німеччини на Західному фронті, мала на думці виключно прискорену евакуацію на батьківщину. Тому, зіткнувшись у Фастові замість описаних у російськомовних київських газетах “петлюрівських банд” з вишколеними та агресивними стрілецькими сотнями, німці погодились на пропозицію Директорії про нейтралітет та безпечний транзит за межі України. Частини, сформовані за часів Гетьманату Скоропадського з українців, вкрай негативно ставились до репресивно-поліцейських акцій проти селянства, що вимагало справедливого поділу сільськогосподарської землі, та проросійського повороту політичного курсу. Єдиною надійною опорою режиму стали підрозділи, сформовані з російських офіцерів, курсантів та дрібної буржуазії Києва, які дуже зраділи можливості перестати “кривлятись” і толерувати бодай формально-бутафорську українську складову держави Скоропадського. Розраховуючи на доброго Діда Мороза-Денікіна, який мав поспішити на допомогу з Дону, чєстьімєющі українофоби (до 10000 в самому лише Києві) вирушили в каральну експедицію “біть свідомих хахлов”. От тільки в засніжених селах Київщини їх чекали не такі українці, яких вони звикли бачити в ролі хатньої прислуги чи селянських персонажів придуркуватих малоросійських комедій, а безжальні вовкодави з смертоносним вогнем в очах. 18 листопада 1918 року під Мотовилівкою Січові Стрільці вщент розгромили 1-шу офіцерську добровольчу дружину, 4-й піший Сердюцький та 3-й Київський кінний полки, здобувши першу перемогу для молодої республіканської армії. Після цього на бік Директорії почали переходити регулярні гетьманські частини (Подільський корпус на Вінниччині, Сірожупанна дивізія на Чернігівщині, Запорізька дивізія на Слобожанщині), а ввечері 21 листопада стрілецька артилерія вже вела вогонь по південних околицях Києва. Буквально на очах формувалися селянські партизанські загони, що озброювались Директорією та розгортались у полки, бригади та дивізії; лише з повстанців Київщини створено дві Дніпровські дивізії, що склали разом з Січовими Стрільцями Осадний Корпус і затягнули кільце блокади навколо Києва.
В період Облоги та битви за Київ наприкінці 1918 року Дивізія СС складалась з 1-го Січового полку (колишній Окремий загін Січових Стрільців, ветерани австро-угорської армії), 2-го Січового полку (повстанці з Білої Церкви, а згодом призовники із Західно-Української Народної Республіки), а також кадрів колишньої елітної Сердюцької гетьманської дивізії, що перейшли на бік стрільців і стали 3-м та 4-м полками. Згодом, після реорганізації та розгортання, Корпус Січових Стрільців нараховував 6 стрілецьких, 6 артилерійських та 1 кінний полк, дивізіон бронемашин, 4 бронепотяги та допоміжні частини, всього близько 11000 бійців. Галичани не вміли крити матом. Саме тому після всіх реорганізацій та мобілізацій три чверті піхоти Корпусу СС складали наддніпрянці, а полками інколи командували колишні штабс-капітани російської армії з українськими прізвищами.
Вони вірили, що майбутнє за їхньою молодою нацією і маршируючими колонами. Вони перемагали і розстрілювали інфернальних більшовиків і гламурних білогвардійців, і тамті плакали, а потім розстрілювали їх, і вони не плакали, а кричали “Хай живе революція, хай живе народ, хай живе Україна!”.
… Парад Перемоги 17 грудня 1918 року на Софійській площі в Києві. Нашої Перемоги. Про яку ми всі успішно забули. Двоє галичан, отамани Коновалець і Сушко, стрункі і незворушні, як мармурові колони, в темно-сірих шинелях і папахах під меланхолійним снігопадом приймають парад військ Директорії обабіч Головного Отамана Петлюри. Краще б вони одразу прийняли його попід білі руки, вивезли десь у Пущу-Водицю чи Конча-Заспу і судили революційним трибуналом при своєму Корпусі. Але трибуналу не було, тому й сталося те, що сталось.
