Герої минулого залишаються не лише на сторінках книжок або документів. Вони продовжують жити у наших серцях і крізь віки надихають на боротьбу.
Серед таких героїв — воїни Української повстанської армії. Не маючи власної Держави, вони зробили все, аби її здобути, а також створили унікальну військову структуру, яка за рівнем організації не поступалася регулярним арміям інших країн.
Початок Другої світової війни спонукав націоналістичні організації до дій, адже це був історичний шанс відновити українську незалежність. Зокрема, ще у 1941 році на території Волині зародилося військове об’єднання під командуванням Тараса Бульби-Боровця, яке отримало назву УПА «Поліська Січ».
Інше крило націоналістичного руху — ОУН(м) — спершу направляло своїх членів для співпраці з Бульбою-Боровцем, а вже у 1942 році почало розбудову власного повстанського війська, аби боротися з німецькими окупантами.
Однак загальновідома УПА, кістяком якої були члени ОУН(б), зародилася у жовтні 1942 року. Саме у цей період «бандерівці» створили перші збройні загони на Волині та Поліссі. А згодом — примусово долучили до своїх лав членів «Поліської Січі» та представників військового крила ОУН(м).
Перш за все варто вказати на високий рівень організації УПА. За умов катастрофічного браку ресурсів — від їжі до озброєння — повстанці побудували надефективне військове формування, яке роками чинило спротив нацистським і совєтським окупантам.
Цьому сприяли досвід старшини, представники якої роками воювали і готувалися до боротьби, відданість особового складу ідеям українського націоналізму, а також підтримка з боку місцевого населення на теренах діяльності УПА.
Усі ці фактори дозволили перетворити УПА на гнучку структуру, побудовану за прикладом регулярних армій Європи, та вести ефективні бойові дії проти окупаційних військ – як у підпіллі, так і в прямих сутичках. За даними дослідників, до 1944 року нацисти у боях з УПА втратили близько 12 тисяч військових.
Згодом, після краху Третього рейху, ця боротьба продовжилася, але вже проти совєтських загарбників. У Москві вбачали в «упівцях» надзвичайну загрозу і відряджали до західних областей України тисячі каральних загонів з метою знищення українських повстанців.
У результаті каральних операцій совєтського союзу 154 тисячі членів і прихильників УПА розстріляли, 134 тисячі – заарештували, а ще понад 204 тисячі – були депортовані комуністичним режимом.
Тотальні репресії змусили УПА остаточно перейти у підпілля у 1949 році, а вже після арешту командира повстанців Василя Кука у 1954 році рух остаточно набув характеру спорадичного спротиву.
Водночас діяльність УПА не обмежувалася військовою справою. Зокрема, на звільнених від нацистів територіях створювалися повстанські республіки, найвідомішою з яких була Колківська.
Там «упівці» встановили українську адміністрацію, відновили роботу школи, електростанції, хлібопекарні, пошти тощо.
Це добре демонструє, що створення власного військового формування мало лише одну мету – звільнитися від загарбників і самостійно господарювати на своїй землі.
Загалом упродовж існування УПА службу в її лавах пройшли понад 400 тисяч осіб, а повстанський рух на піку охопив понад 25% території сучасної України. Усе це – без самостійної держави і за умов протистояння одразу двом тиранічним режимам.
Історія УПА є прикладом відчайдушної боротьби попри все. Вона також демонструє, що очікує на народ, який не має власної держави. Це – репресії, вбивства, терор і свавілля.
Ми не забуваємо про героїчний внесок УПА у боротьбу за Українську Державу і обов’язково завершимо їхній чин, здолавши залишки совєтського монстра.