Друг «Анест»: від роботи дитячим анестезіологом — до командира медичної роти

Вже після першої сесії у 2008 році пішов працювати як середній медичний персонал у лікарні. Там був протягом всього навчання та звільнився лиш за місяць до закінчення інтернатури.

В академії отримав фах дитячого анестезіолога, звідси й позивний. Поєднував цю спеціальність з роботою за лінією санітарної авіації до 2017 року. І відтоді почав паралельно працювати в Дніпрі в приватних структурах.

Настало усвідомлення, що просто бігати та щось робити — цього недостатньо. Це все не давало задоволення потреб, які росли в моїй голові.

Пішов у ТЦК, там запропонували послужити в аеропорту в Дніпрі. Через тиждень-два мені зателефонували, я скасував заплановану анестезію на роботі, купив спальник та каремат — і поїхав у ТЦК, а звідти — в один із таборів поблизу Дніпра. Через кілька днів ми відправились у Донецьку область.

Нам визначили точку евакуації біля знаку «Білогорівка». Там був кущ, який досі памʼятаю. Сидимо під ним, чекаємо поранених. Пів години, година — нема нікого. Наш начмед не витримує: «Де ви?» А вони: «Їдемо, а ви де?» Ми кажемо: «А ми біля знаку «Білогорівка», два лежачих поліцейських, кущ — тут ми». Проходить трохи часу — і по нас починає працювати ворог. Довелось тікати звідти.

У лютому спілкувався з комбатом, що хочу перевестися в «Азов». Мені сказали: «Відпустимо, куди хочеш, але в «Азов» не підеш». Домовились, що поки нас не виведуть на відновлення, то я не намагатимусь кудись перевестися.

Їздив на еваки разом з водієм, який мав два інфаркти, діабет. Водій був дуже хороший. Він повністю вивчив матеріальну базу швидкої — знав, де катетер, бандаж, бинт, пластир. Це давало змогу мати вільні руки, а він все чітко мені подавав. Він також бачив пацієнта, одразу чітко обирав маршрут — йому треба було давати лиш звукову команду.

Я погодився, але потрібно пройти офіцерські курси. Мене відправили в Українську військово-медичну академію, де пробув два місяці. Тоді вперше контактував з «Азовом» щодо переведення, але не склалось.

Відправився в село Зоря на місце бригадного чергування своїх екіпажів. Поранені прибували до нас десь раз на місяць, бо батальйони самі закривали свої потреби.

Роботи не було. Тому звернувся до командування сил ТРО й сказав, що не буду тут служити. Звʼязався тоді з 5-ю окремою штурмовою бригадою, подав документи на переведення до них. Тоді зателефонував друг «Педіатр» та покликав в «Азов» — я за короткий термін перевівся, у листопаді 2023 року вже став на посаду в новій бригаді.

Спочатку нас було небагато, ми забезпечували мінімальний стаціонар. А потім все швидко почало мінятися — кількість фахівців та обсяги надання допомоги росли. Вперше реально відчув масштабування, коли перейшли на Торецький напрямок.

Розробку почали, коли вже був у підрозділі, але я не був рушійною силою цього процесу. Втілення припало вже на мене. Це була весна 2025 року.

Дуже тяжко починали, перші прицільні еваки довелося проводити, перебуваючи по 6-8 годин у безперервній комунікації. Зараз розвиток й поширення практики прицільної евакуації серед інших бригад ускладнений через брак проактивних людей на кожній ланці.

Що змінилося — запит щодо надання медичної допомоги. Якщо на початку 2025 року була дуже активна робота на стабілізаційному пункті, то останнім часом дуже серйозно виріс попит на амбулаторно-поліклінічну допомогу.

Це, на жаль, чітко повʼязано з погіршенням здоров’я тих, хто давно воює, а також з ускладненою евакуацією з переднього краю. А нові бійці приходять не зовсім здорові.

Ми в короткі терміни розширили штат. Тому зараз кількісно поки що вписуємось в картину, яку хотілось би бачити. Намагаємось закрити спектр медичних послуг, який базово потрібен військовослужбовцю, але постійно працюємо над рекрутингом якісних фахівців.