автор: Юрій Михальчишин
момент публікації: 7 грудня 2018 року
Агентурна розвідка є видом розвідки, що здійснюється особами чи групами осіб (агентурою), завербованими спеціальними службами іноземних держав з метою добування для супротивника актуальної інформації у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технічній та інших життєво важливих для Української державності сферах.
Українські органи контррозвідки з метою виконання своїх завдань з контролю над оперативною обстановкою та запобігання загрозам національній безпеці формують власний агентурний апарат, тоді як розвідувальні органи супротивника створюють на території нашої держави резидентури та агентурні мережі.
Резидентура – це негласний територіальний розвідувальний орган спецслужб супротивника, до складу якого входить група агентів, або агентурна мережа, керована кадровим ворожим розвідником-резидентом.
Розрізняють легальні резидентури, що працюють під офіційним прикриттям дипломатичних установ (посольства, генеральні консульства, торгівельні представництва, місії в міжнародних організаціях, співробітники яких користуються дипломатичним імунітетом) та нелегальні, що діють автономно під глибинним легендуванням і прикриттям на конспіративній основі. Діяльність як “легальних”, так і “нелегальних” резидентур є, звичайно, протизаконною, оскільки класифікується як класичне шпигунство.
Особливістю розвідувально-підривної діяльності російських спецслужб (Служба зовнішньої розвідки та Головне розвідувальне управління Генштабу ЗС РФ) на сучасному етапі є використання так званих “гібридних резидентур”, пов’язаних з міграційними процесами після 1991 року, формуванням потужних російських діаспор та проросійських лобі в провідних державах світу, в тому числі на рівні еліт.
В Комітеті державної безпеки СРСР резидентів призначав наказом сам Голова КДБ; при роботі на території таких держав, як США, Велика Британія чи Франція ця посада вважалася генеральською.
Робота розвідувальних резидентур супротивника в царині агентурної розвідки на нашій території при створенні агентурної мережі передбачає підбір кандидатів на вербовку з числа громадян України, їх попереднє вивчення, безпосереднє вербування, розстановку на визначені ділянки, напрямки та лінії розвідувально-підривної діяльності проти України, систематичну підготовку та виховання здобутої агентури, її періодичну перевірку тощо.
Об’єктивні передумови, що спонукають громадян України на співпрацю з спеціальними службами іноземних держав, називаються основою вербовки. До них належать:
1. Вербовка на ідейно-політичній основі;
2. Вербовка на основі матеріальної та іншої особистої зацікавленості;
3. Вербовка на основі залежності через компрометуючі чинники.
Ідейно-політична основа вербовки передбачає повне чи часткове співпадіння світогляду та успішно використовувалася радянськими спецслужбами з моменту перших зовнішніх операцій ВЧК–ОГПУ закордоном. Привабливість грандіозного соціалістичного експерименту, революційної риторики та естетики, марксистської доктрини соціальної справедливості та звільнення працюючих класів із рабства магічним чином упродовж десятиліть завоювала десятки мільйонів симпатиків по всій земній кулі. Окрім традиційних робітників і селян радянська ідеологічна химера здобувала прихильність великих сегментів гуманітарної та технічної інтелігенції, лівоорієнтованих інтелектуалів і мистецької богеми та навіть представників панівних класів буржуазних суспільств. Відтак радянські спецслужби, володіючи колосальним за обсягом потенційним вербувальним контингентом, готовим працювати на ідейно-політичній основі, заслужено зараховуються дослідниками до тих, які вже з кінця 1920-х років володіли найпотужнішою агентурною мережею в світі. Комплекс релігійно-політичних ідей “руського міра” сьогодні, безумовно, поступається світовому комунізму ХХ ст. як за доктринальною глибиною, так і за пропагандистською привабливістю, однак на практиці слугує ідейно-політичною основою для вербовок громадян російськими розвідниками.
Вербовка на основі матеріальної та особистої зацікавленості включає не лише отримання грошової винагороди за виконання в межах конфіденційного співробітництва з іноземною резидентурою завдань розвідувального чи підривного характеру. Мова може йти про отримання сприяння в реалізації професійної кар’єри, отримання бажаного іноземного громадянства, або ж можливість встановлення й підтримання інтимних стосунків.
Вербовка на основі компрометуючих чинників та залежності від суб’єктів, що володіють підтверджуючими матеріалами, базується на страху завербованого громадянина перед притягненням до відповідальності за скоєні та зафіксовані правопорушення, оприлюднення компрометуючої інформації (в тому числі стосовно особистого життя), та неминучим публічним осудом.
Варто відзначити, що з метою встановлення надійного та тривалого негласного співробітництва із завербованими громадянами іноспецслужби використовують не одну, а кілька вербувальних основ у комплексі, надаючи одній провідного значення.
Наприклад, згадаємо розвідувальну діяльність однієї з найуспішніших груп агентів радянської розвідки, завербованої в 1930-х роках у Великій Британії – так звана “кембриджська п’ятірка”: Кім Філбі, Дональд Маклін, Ентоні Блант, Гай Бьорджесс і Джон Кернкросс. Випускники престижного університету, всі вони з часу Другої світової війни успішно творили професійні кар’єри на високих посадах у британській військовій розвідці, контррозвідці, МЗС та мас-медіа. Вербовка здійснювалася на ідейно-політичній основі, проте, крім комуністичних симпатій, ядро п’ятірки вирізнялося нетрадиційною сексуальною орієнтацією.
Контррозвідувальні органи, для яких іноземні та ворожі резидентури є об’єктами контррозвідувального пошуку, здійснюють систематичну оперативну розробку встановлених резидентур. Розробка резидентури означає виявлення та ідентифікацію її особового складу, технічної оснащеності, методів і способів ведення розвідувально-підривної діяльності проти України.
Особливо небезпечний наступальний різновид розвідувальної діяльності, доведений до вищого рівня оперативної майстерності органами КДБ СРСР і перейнятий органами ФСБ РФ – це так звані “активні заходи”. До “активних заходів” належить, перш за все, створення специфічно орієнтованих агентурних позицій, з яких проти української контррозвідки ведуться оперативні ігри, проводяться заходи з дискредитації, компрометації та розкладу національних спецслужб зокрема та органів влади й управління загалом, здобувається цінна розвідувальна інформація тощо. Агентура, за допомогою якої здійснюються “активні заходи” в сфері вчинення політичного впливу, називається агентурою впливу. Це – агентура з числа осіб, що належать до державних і громадських діячів, лідерів громадської думки, що завдяки своєму суспільному становищу можуть здійснювати вигідний для супротивнка вплив на вирішення питань державної політики, позицію громадянського суспільства, масові настрої тощо.
Слід відзначити, що агентура впливу ніколи не виступає з відверто ворожих до національної державності позицій та не підтримує офіційну політику іноземних держав, мімікруючи під “плюралізм думок”, “демократичне багатоманіття” та “альтернативний порядок денний”.
Багаторічний (1954 – 1974) керівник зовнішньої контррозвідки ЦРУ Джеймс Хесус Енглтон (постать у ЦРУ не менш легендарна, аніж Джон Едгар Гувер у ФБР), наприклад, стверджував, що агентами впливу радянських спецслужб у різний час були прем’єр-міністр Швеції Улоф Пальме, канцлер ФРН Віллі Брандт, прем’єр-міністр Канади Гарольд Вілсон, як і прем’єр П’єр Трюдо, батько теперішнього глави уряду Канади. Більш делікатно Енглтон натякав, що під радянським впливом перебуває жива легенда американської дипломатії Генрі Кіссінджер (держсекретар США у 1973 – 1977 роках).
З 2015 року в Україні діє прекрасний декомунізаційний закон, що розсекречував архіви НКВС-КДБ. А даних про негласний апарат радянських репресивних органів у відкритому доступі нема і не буде. Інформація про конфіденційне співробітництво з органами держбезпеки фіксувалась у так званих агентурних справах, заведених на десятки тисяч людей (якщо говорити про УРСР). Відсоток існуючих на сьогодні архівних справ стосовно всього колись сформованого масиву інформації – мізерний. Знаючі люди стверджують, що переміщення оперативних обліків та агентурних справ із республіканських територіальних органів КДБ до центрального апарату відбулося в організованому, ба більше – плановому – порядку ще в 1990 році. В Москву.
Нині всі ці прекрасні люди – агенти КДБ, негласні позаштатні працівники, “резиденти контррозвідки”, утримувачі конспіративних квартир, агенти-провокатори – ходять довкола, сидять у кабінетах, розповідають небилиці по телевізору, дають чи не дають вам допуски та довідки, читають лекції, виступають в ООН і ПАРЕ.
Більше того, усі ці роки Україна незаконно оберігала таємниці мертвої імперії. Дані про негласний апарат КДБ УРСР незаконно отримували гриф таємності і ховались від людей. Незаконно – оскільки КДБ УРСР був ліквідований 20 вересня 1991 року постановою Верховної Ради. натомість було створено Службу національної безпеки України, правонаступницею якої 25 березня 1992 року стала СБУ. Берегти таємниці ліквідованого КДБ нову структуру ніхто не зобов’язував.
