Справжній боєць у душі та герой з відкритим серцем. Сім років без Тихого


Воїн з загостреним почуттям справедливості, який понад усе любив життя і завжди прагнув змінити його на краще. Друг Тихий загинув за Україну, захищаючи спокій своєї родини.

Ігор Сливка на псевдо «Тихий» народився 23 березня 1977 року у селі Старий Порицьк на Волині. І хоча з дитинства мріяв стати військовим, після закінчення школи вступив до Горохівського радгоспу-технікуму на спеціальність «Організація і технологія ведення фермерського господарства». Хлопець мав лідерські якості, був принциповим, активно займався спортом, був старостою групи та неодноразово відстоював честь коледжу на спортивних змаганнях. Саме у цьому навчальному закладі Ігор зустрів свою майбутню дружину Тетяну, яка згодом народила йому двох синів-близнюків.

Як згадують друзі, Сливка одним із перших став активним учасником Революції гідності, разом зі своїми побратимами з «Правого сектору» проривав колони «Беркуту», боровся проти злочинного режиму за гідне майбутнє нашої держави. А з початком російської агресії на Донбасі, не вагаючись, вирушив на Схід, аби захистити сім’ю та рідну землю від ворога. В «Азов» Тихий прийшов у вересні 2014 року і невдовзі став кращим кулеметником третьої сотні полку. Неодноразово воїн брав участь в успішних бойових операціях та своєю майстерною стрільбою нищив бойовиків і рятував життя побратимів.

«Ігор був воїном в душі, він був господарем, а справжній господар не дозволить, щоб на його територію приходили чужинці з ворожими намірами, тому він пішов захищати Україну», – говорить про загиблого чоловіка Тетяна в одному з інтерв’ю.

Тихий опікувався вихованцями маріупольського сиротинця «Малятко». Тому з волонтерських доставок від своїх земляків намагався відібрати й відвезти до притулку смаколики дітям. Часто розповідав своїм синам Володимиру та Вадиму і про дівчинку, яка після загибелі батьків стала мовчазною, відлюдькуватою, але, вмостившись йому на коліна, не хотіла відпускати від себе. Дружина загиблого азовця Тетяна згадує, як Ігор не раз казав про те, що чоловіки на війні можуть обійтися салом із часником, а от діти – ні.

Роковим стало для Ігоря Сливки 12 грудня 2014 року. Цього дня на околицях Маріуполя поблизу села Павлопіль група дозору полку «Азов» та розвідники ЗСУ виявили та знешкодили снайперську пару терористів і ДРГ, які влаштували засідку. На жаль, автомобіль, в якому рухався Ігор, підірвався на встановленому терористами фугасі. Тихий та друг Бєлаз так і не повернулися живими з цього завдання, інші бійці отримали поранення. У пам’яті побратимів, друзів та рідних Тихий назавжди залишиться символом патріотизму і віри в щасливе майбутнє нашої держави.

Тіло загиблого азовця спочатку привезли до Луцька, де на церемонію прощання у центрі міста прийшло багато лучан. А у рідному Горохові Тихого зустріло все місто. Земляки та побратими Ігоря Сливки утворили живий коридор від будинку героя до церкви, усі тримали в руках квіти та зі сльозами на очах вигукували гасло «Герої не вмирають!».

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни боєць посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. На коледжі, в якому навчався воїн, встановлено дошку честі Ігоря Сливки.

Пам’ятаємо!

Помстимося!