В’ячеслав «Козак» Кирилов народився 19 грудня 1981 року у м. Білгород-Дністровський. До полку «Азов» прийшов, коли йому було 33 роки, саме у свій день народження. Служив у другій сотні.
Друг Козак загинув 15 лютого 2015 року, під час Широкинської наступальної операції. Під час чергової атаки терористів В’ячеслав прикрив собою побратима, а сам отримав чисельні осколкові поранення та загинув від втрати крові. Але навіть пораненим він намагався усміхатись та жартувати з побратимами, бачачи як сильно вони за нього хвилюються.
Побратими згадують друга Козака завзятим воїном. Кажуть, що він був і думками та переконаннями, і ззовні схожий на справжнього козака. В’ячеслав був готовий віддати за рідну землю все, що мав. На жаль, так і сталось. Борячись за незалежність України, він поклав найцінніше – власне життя. Козак був розумною людиною та цілеспрямованим бійцем і являвся прикладом для багатьох молодших побратимів. Він був душею компанії.
В одному зі своїх інтерв’ю боєць якось сказав, що наша нація неодмінно здобуде перемогу, адже наш народ має справжню мотивацію для цього.
В опануванні військової науки він досягав значних успіхів, йому було цікаво все – і зв’язок, і медицина, і зброя.
Командир Військової школи імені полковника Євгена Коновальця друг Кірт згадує загиблого воїна так: «Козак був такою колоритною постаттю, що дивишся на нього і зразу бачиш, що це справжній козак. Він мав козацькі вуса, чуб, сережку, міцну статуру. Але не зовні проявлялася його вдача, а у переконаннях і поглядах. Він взяв у руки шаблю і пішов захищати свій рідний край».
На В’ячеслава завжди можна було покластися, він проявляв свої лідерські якості, поводився дуже професійно. Побратими впевнені: зараз азовський воїн був би як мінімум командиром роти, мав великий потенціал, завжди старанно виконував завдання.
Побратими пам’ятають Славу як справжнього сина України, який зневажав смерть. Фізрук, якого Козак прикрив собою від обстрілу того фатального дня, згадує, як він феєрично виходив з-під щільних обстрілів, ніби герой фільму виринав з димової завіси.
«Ще 14 лютого ми потрапили під обстріл, всі попадали на землю, а він продовжував йти. Він раніше займався танцями. І так гордо ‒ груди вперед, спина рівна», ‒ згадує Фізрук.
«Я йду по своїй Богом даній землі», ‒ відповідав Козак на крики побратимів пригнутися.
Харківський блек-метал гурт «Burshtyn» присвятив йому пісню «Козак», а поетеса Патара Бачія ‒ кілька віршів. На Одеському кладовищі на честь Козака встановлено пам’ятник – на монументі боєць зображений у військовій формі, спорядженні і зі зброєю в руках.
Козак відчував свою швидку загибель, часто говорив про смерть і за кілька днів до трагедії попросив не ховати його в землю. Тіло В’ячеслава спалили, а попіл розвіяли над морем, як він і заповідав.
В Одесі на честь В’ячеслава «Козака» Кирилова була перейменована одна з вулиць, ще одна – у Білгород-Дністровському.
Указом Президента України «за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» В’ячеслав Кирилов нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Пам’ятаємо!
Помстимося!