Відверта та чесна душа. Пам’яті Чавура, який загинув, наступаючи на позиції ворога


Він загинув у бою за рідну землю та, вже бувши пораненим, продовжував гатити по ворогу, як справжній герой, – так згадують про останні хвилини життя азовця побратими.

Михайло Чеботарьов, позивний Чавур, народився 29 липня 1987 року у Хабаровському краї Росії, але згодом його сім’я переїхала до Фастова на Київщину. Тут він закінчив школу та Фастівське ПТУ за спеціальністю автослюсар. Працював в охоронній фірмі, потім у будівельних компаніях Києва. У 2008 році Михайло одружився, а згодом у подружжя народився син Єгор.

Михайло був активною дитиною з непростим характером, тож його маму не раз викликали в школу поговорити про поведінку сина. Повернувшись одного разу з батьківських зборів, мати якось сказала, що в його віці школярі ставали героями під час Другої світової війни, а він тільки «псує нерви». За кілька років він згадав матері її слова, коли оголосив про своє бажання піти на війну проти російських найманців на Сході України. Чоловік не зміг сидіти вдома, коли на його Батьківщину зазіхає окупант.

В полк потрапив у серпні 2014 року, пройшов навчання і став стрільцем у 2-му взводі 1-ї роти. Казав, що справжній чоловік не може мовчати, коли його землю забирає ворог. Побратими згадують Чавура компанійським, відкритим і чесним:

«Просто хлопець з вулиці, чудовий друг, дуже пряма особистість. Любив пожартувати».

Бійці розповідають, що навіть неозброєним оком можна було зрозуміти, яка це людина:

«Залишились лише приємні спогади про цього хлопця. Залюбки разом переглядали різні фільми. Чавур був хоробрим, товариським, ніколи не давав заднього ходу. Відверта і чесна душа – саме таким був Мішка. Потрібно розуміти, що таких людей дуже мало і їх потрібно цінувати».

Чавур сам проходив всі складності служби. Йому не терпілося потрапити у бойовий підрозділ, на фронт, аби захищати свою країну. Тож боєць усіма силами доводив, що готовий до цього, постійно розвивався та покращував свої навички, як згадують побратими та друзі воїна. Уже з перших бойових завдань Михайло показував високі результати.

У свій останній бій Чавур пішов 15 лютого 2015 року під час наступальної операції у Широкиному. Рота бійця вела наступальні дії в самому селищі. Того дня терористи здійснили спробу прориву бронетехніки у Широкиному. Йшли поруч з БТР, коли їх почали обстрілювати. Вирішили закріпитися в одному з домів і на підходах, у дворі, бійців закидали гранатами з підствольника.

«Попереду нас їхав БТР, ми йшли одразу за ним. Чавур був безпосередньо моїм другим номером, ми завжди працювали в парі, тому йшли найперші, – розповідає земляк та побратим загиблого воїна друг Сидор. – Його було поранено в плече, але спочатку він навіть не помітив цього, бо рана була не смертельна. Тільки коли рука почала відмовляти, сказав мені про це і я відвів його за будинок».

Та смерть все ж наздогнала Михайла того дня. Вдруге його було поранено з підствольного гранатомета ВОГом, який розірвався у нього просто під ногами. Бійцю перебило артерії на обох ногах і він стік кров’ю. Чавур загинув як справжній воїн, наступаючи на позиції ворога. Та запекла широкинська битва стала вирішальною в житті азовця Чавура.

Мати Чавура розповідала, що син дзвонив їй під час операції, казав:

«Ми пішли у наступ. Ми їх женемо, а вони біжать. Це моя земля, і перемога буде за нами».

У місті, яке стало рідним для Михайла, труну з героєм зустрічали сотні людей. Городяни, священнослужителі та побратими пройшли по вулиці, несучи труну і прапори. Похорон супроводжувала почесна варта і військовий оркестр. Сміливець Чавур назавжди залишився в історії рідної Батьківщини, в історії її визвольної боротьби.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни Михайло Чеботарьов посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, а рішенням міської ради Чавуру присвоєно звання «Почесний громадянин міста Фастова». На школі, де він навчався, відкрито меморіальну дошку, а на Фастівському центрі професійно-технічної освіти розміщено пам’ятну дошку на честь воїна.

Після смерті сина мати азовця написала вірш, який присвятила всім загиблим бійцям підрозділу:

Азовці створили батальйон АЗОВ,
Іде Михайло мій до нього.
А я ковтала гіркі сльози
Й збирала речі у дорогу.
— Навіщо йдеш туди, синочку?
— Спитала я. Ти посміхнувсь,
Обняв за плечі, пригорнувсь.
— Не можу я сидіти вдома,
Коли в державі йде війна.
А ти чекай, я повернуся.
Ну хто ж, матусю, як не я.
І я чекала денно й нічно,
Виглядаючи тебе здаля.
Молила Бога на колінах,
Щоб він зберіг моє дитя.
Біля Широкиного в полі
Точився той кривавий бій,
Вас тоді шестеро не стало,
Поліг і ти, «Чавуре» мій.
Нема «Ернеста», «Бенча», «Сіфа»
Та й «Чемпіон» вже відійшов
І не розгладить «Козак» вуса —
Нема й його, він теж заснув.
Вже більше сорока азовців
Господь забрав на небеса,
Не знаю псевдо інших хлопців
О Боже! Як болить душа.
Болить за те, що кляті міни
Так шматували ваше тіло,
Що річкою лилася кров.
Простіте, діти наші милі,
Що ми живем, а ВАС нема
І гірко плаче вся Вкраїна,
Хай буде проклята війна!

Пам’ятаємо!

Помстимося!