20-річний луганець, що мріяв звільнити рідне місто від прокремлівських бойовиків та поклав своє життя у пекельних боях за Іловайськ. Для побратимів він назавжди залишиться усміхненим героєм, який не мав страху та мужньо рвався у бій.
Олег Аксененко на псевдо «Аксьон» народився 14 липня 1994 року у Луганську. Брав активну участь у вболівальницькому русі футбольного клубу «Зоря». Був дуже енергійним юнаком. Друзі запам’ятали його як розбишаку, що розбивав дівочі серця. З початком Революції гідності майбутній азовець відправився на Майдан відстоювати правду та захищати Україну. Олег був справжнім патріотом, завжди готовий стати на оборону своєї землі, тож коли розпочалася війна на Донбасі, луганець Олег Аксененко без вагань пішов добровольцем на фронт. Він мріяв звільнити від ворога рідне місто та не допустити поширення сепаратизму по всій країні.
«На війні залишатимусь доти, доки буде потрібно, щоб мої землі, моє місто були звільнені від всілякої мерзоти», – так говорив Аксьон в інтерв’ю незадовго до смерті.
Попри постійні проблеми з дисципліною, він завжди першим визивався на складні та небезпечні завдання. Юнак часто потрапляв у курйозні ситуації та з легкістю з них виходив, згадують побратими.
Фатальним днем стало для Аксьона 20 серпня 2014 року. Це була вже третя спроба штурму Іловайська. Цього разу бійці «Азову» розуміли, що в місті багато укріплень, що противник збирає сили, та є достовірна інформація, що в Донецьку формується потужна бронетанкова група із 100 машин для удару. Перед бійцями стояло завдання ‒ швидше взяти Іловайськ, знищити залізничну інфраструктуру та готуватись до оборони. Шанс один із десяти, але була обіцяна підтримка штурмової авіації та бронегрупи, якої так і не дочекалися ні азовці, ні їхні побратими з «Донбасу».
«Ми кілька разів працювали в парі з Аксьоном на бойових завданнях у Маріуполі та околиці – це дійсно сміливий хлопчина. Він не був з нами на першому штурмі Іловайська, не мав бути й на цьому, отримав «наряд» за порушення. Але напросився, переконав ротного і мене взяти його з собою. Я досі іноді жалкую, що не наполіг на тому, аби він залишився», – згадує Кірт, тодішній командир першого взводу другої роти.
Під час того пекельного бою за Іловайськ групу бійців, в якій перебував Олег, ворог закидав гранатами. Одна з них розірвалася поруч із Аксьоном, осколком йому сильно поранило око та ногу. Пізніше в Старобешевому під час евакуації 20-річний воїн помер. Разом із Аксьоном у пікапі, який віз його з поля бою, перебував і перший командир «Азову» Андрій Білецький. В одному з інтерв’ю він згадує той день так:
«Близько години пройшло між смертями Хоми і Аксьона. Смерть Хоми була в розпал бою. В бою ти сприймаєш своїх товаришів, своїх друзів, своїх вихованців, таких як Аксьон і Хома, як бойову одиницю. А от уже в Старобешевому, де вже не було адреналіну, ти сприймаєш це як особисту трагедію. Це дуже різке відчуття. А коли ми Аксьона передавали в морг, лікарі зняли з нього всі речі. Що у нього в кишенях було? Якісь ключі, посвідчення і шеврон «Патріот України». Ні грошей, ні телефона, нічого зайвого в смерті. Цей шеврон я носив із собою. Він і зараз залишається в бойовому комплекті форми. Я його просто не виймаю. Коли буваю на передовій, вдягаю стару бойову форму і шеврон Аксьона завжди там».
Олег Аксененко посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня – за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Поховали Олега 24 серпня 2014 року на Байковому кладовищі в Києві. Та азовці вірять, що колись Аксьон «повернеться» у рідний Луганськ, та обіцяють зробити те, що не встиг зробити він. Пам’ять про героїчну смерть бійців завжди залишатиметься у наших серцях.
Пам’ятаємо!
Помстимося!
