13 червня 2014-го року Маріуполь було вперше звільнено від російської окупації, що тривала понад місяць. Плани терористів перекреслила операція українських добровольців.
Тоді бійці «Азову» та інших підрозділів української армії довели, що за умови паритету в кількості перемагають мотивація і жага до дій заради своєї країни.
Азовці мали обмаль часу для підготовки. Для освоєння наявного озброєння і тактики у бійців було менше місяця.
Учасник битви, азовець Андрій «Спайдер» Ігнатюк згадує:
«Підрозділ перші тижні свого існування був, напевно, збором дуже мотивованих людей, які просто хотіли, але не знали що робити в той момент.
Абсолютно різні люди, які приїхали звідусіль. Але мотивації було більш ніж достатньо, щоб розвивати все це».
Бій тривав близько трьох годин, і вогнева перевага не завжди була на боці азовців.
Бракувало й техніки, адже єдиною бронею батальйону тоді був легендарний КамАЗ «Пряник». Але азовці продовжували рух і лави бойовиків посипалися. Бійці зайшли на барикади з двох сторін, і після цього взяли під контроль штаб бойовиків.
В ході штурму жоден з бійців «Азову» не загинув.
«Ворог не мав якоїсь значної підготовки, але й наше навчання на той момент тільки починалось.
Ми старалися. Ми вже розуміли що таке зброя і розуміли відповідальність за це.
Єдиною важкою вогневою допомогою була зенітка 72-ої бригади. Нічого важкого у нас і суміжників більше не було. Тому терористи не очікували, що ми рванем у Маріуполь таким способом», – гадує друг «Спайдер».
Після штурму азовці провели зачистку прилеглих будівель, а бійці суміжних підрозділів контролювали периметр, аби не допустити організованого відходу бойовиків.
«Коли ми вже почали виїжджати після штурму, на балкон одного будинку вийшов хлопець з українським прапором, стояв з ним і плакав. Напевно, це і є найпам’ятніший момент. Коли розумієш: те, що ти зробив, дало свій результат, і люди це зрозуміли».
«Маріуполь повільно і поступово змінювався після звільнення. І «Азов» вплинув на місто навіть більше, ніж люди можуть це зрозуміти.
«Азов» доклав руку до змін так само, як і місцеві активісти і люди, які розуміли важливість цього процесу. Як небайдужі люди, які підтримували з нами контакт.
За стільки років Маріуполь став для мене рідним. І я радів кожного разу, коли повертався у місто».
Чимало азовців того першого набору з часом завершили службу та повернулися до цивільного життя. Інші сьогодні служать в різних підрозділах Сил оборони.
На жаль, деякі наші побратими героїчно загинули в боях упродовж цих 11 років, а декого ми сьогодні чекаємо з полону.
Ряд учасників того бою продовжує служити в лавах «Азову» й сьогодні, передає новим бійцям свій досвід і пам’ять про події, які сплавили в єдине ціле «Азов» та український Маріуполь.
Визволення Маріуполя зробило «Азов» одним з символів успішного українського спротиву.
Побачивши успіх добровольчого батальйону, до його лав активно почали ставати нові бійці. Цей день став поворотним в історії «Азову» та на 8 років зупинив російський наступ на Приазов’ї.
Сьогодні ми знаємо, за що воюємо — за український Маріуполь, український Донбас, за рідну землю, пам’ять полеглих побратимів і вільне майбутнє нашої Батьківщини.