Ми дуже любимо спостерігати за знищенням цілей, які ми виявили. Найдорожче у росіян, що ми знаходили — це «Тор-М2», комплекс протиповітряної оборони. Його було знищено. Останнім часом ми полювали за скупченням броньованих машин противника. Це були БМП-2, БМП-3. Знайшли загалом близько 12-ти одиниць. Потім по ним працювала наша артилерія. Це дуже цікава робота. Вона захоплює та приносить задоволення.
Наш звичайний бойовий день починається з того, що ми прокидаємось до світанку, снідаємо, завантажуємо в авто наш комплекс. Виїжджаємо на заздалегідь підготовлену позицію, розвантажуємось, розкладаємо все у стандартному режимі. Від 5 до 15 хвилин — і готові злітати, чекаємо наказу.
Російський РЕБ працює 24/7. Але ми вже маємо досвід, накопичений за останній рік. Ми більш-менш навчились працювати, незважаючи на радіоелектронну протидію. Наприклад, ми отримали завдання довести «крило» до точки А. Ми не можемо пролетіти напряму, тож шукаємо інші, більш безпечні маршрути. Працює РЕБ постійно. Ця протидія заохочує нас бути винахідливими і пристосовуватись до складних умов. Маємо знати, як обходити ворожий спротив, адже поставлені задачі необхідно виконувати швидко.
По нашим «літакам» постійно працює ворожа ППО. Бувало таке, що бачили слід від ракети, яка не влучила. За весь час ми втратили кілька «крил» через роботу засобів протиповітряної оборони противника. Коли твій БПЛА збивають, ти спочатку не розумієш, що відбувається. Усі показники в нормі, все добре… і раптом трансляція відео просто зникає. Може здатись, що недокручена антена, але з досвідом ти вже розумієш, що це кінець. Звичайно, є надія, що зв’язок відновиться. Але, на жаль, дива в таких ситуаціях бувають нечасто.
Перший бойовий виїзд був, можна сказати, навчальним. Ми не змогли нічого виявити, проте отримали важливі уроки щодо роботи комплексу. Ми тоді ще не розуміли, на якій висоті «Фурію» видно, на якій чутно. Думаю, ворог встиг передати з переднього краю повідомлення в тили, що ми летимо, і ворожі цілі встигли замаскуватись. Як виявилось, літали ми трохи нижче, ніж треба. Це серйозна відповідальність, керувати таким дорогим обладнанням. Якщо я не помиляюсь, перший наш комплекс коштував 4,5-5 мільйонів гривень, мав аналогове відео. Придбаний він був за зібрані волонтерами кошти. Тож отак просто взяти і натупити, загубити «крило»… Цього треба уникати всіма доступними способами.
Якщо у людини хоч трохи працює голова, за місяць-два реально всьому навчитись. Не потрібно бути науковцем, мати якісь спеціальні знання з аеродинаміки, метеорології, електроніки тощо. Нас навчили основам: зліт і посадка. Далі головну роль грав власний досвід. Я вдячний нашим вчителям. Вони дали нам все, що могли. Часу було мало, і вчитись треба було якнайшвидше, але фінальним результатом я задоволений.
Ще коли мені було 18 років, я кинув університет після першого курсу і подав заявку в рекрутинговий центр «Азову». Це було 25 серпня 2015 року. Я знав, що «Азов» — це підрозділ, який складається з вмотивованих добровольців, це не мобілізовані, у яких відсутнє бажання служити і добиватись результату. «Азов» — це люди, які разом йдуть до однієї спільної мети, і ніщо не може їх зупинити. Саме тому я тоді пішов в «Азов». У підрозділі я прослужив близько 12 місяців, потім звільнився. За час першої служби отримав чимало корисних бойових навичок, які стали у нагоді пізніше.
До повномасштабного вторгнення я займався малим бізнесом. Ремонтував паливні системи для важкої техніки: КАМАЗи, трактори, комбайни, інша техніка сільськогосподарського призначення. Працював сам на себе, і моє життя мене влаштовувало. 24 лютого 2022 року зустрів у своєму рідному Гуляйполі. Я розумів, що за декілька днів війна добереться до мого дому. Тож прийняв рішення брати участь у боях і допомагати регулярним військам як неоформлений доброволець.
Я не був в теробороні. У мене просто був мисливський карабін. Нас таких було 12 чоловік. Тоді в нашому районі працювали 81-а і 128-а бригади ЗСУ. Коли ворог вперше штурмував місто, було дійсно гаряче. Людей не вистачало. Усього було близько 250 захисників міста. Коли прийшло підкріплення, а лінія фронту стабілізувалась, я зрозумів, що треба рухатись далі, потрібно офіційно мобілізовуватись. На службу мене покликав мій побратим, з яким ми служили у 2015-2016 роках в «Азові».
У середині березня, коли ситуація вдома більш-менш стабілізувалась, я приїхав до Запоріжжя. Там ми дізнались про плани деблокади і підкріплення гарнізону Маріуполя, але на гелікоптери не встигли — надто пізно записались. Довго чекали на оформлення. На початку травня 2022 року змогли владнати справи з документами і поїхали на свій перший бойовий виїзд у складі батальйону у Волноваський район. Не сказав би, що там було гаряче. Тоді у нас було недостатньо необхідного досвіду, хоча й була мотивація. Мотивація йти за покликом серця, рятувати своїх друзів і рідних в Маріуполі. Ми були слабко організованою силою, але все ж змогли тоді відстояти позиції і вдало тримали оборону.
На деблокаду ми прийшли вже готовою групою. Хтось вмів більше, хтось менше, а хтось — тільки навчався. Ми керували квадрокоптерами. До цього ми виїжджали і допомагали бригадам ТрО на Запорізькому напрямку. У мого товариша по службі було кілька власних «мавіків». У нас був водій, медик, група прикриття і декілька пілотів. А коли ми потрапили до батальйону, де все більш-менш організовано, де перед нами стоїть піхота, тоді вже всі перекваліфікувались на пілотів квадрокоптерів. До серпня ми пілотували квадрокоптери, після чого нам запропонували поїхати навчатись у Житомирський військовий інститут. Експрес-курси, БПЛА «Фурія» – звичайно ми погодились. Велике «крило» дає набагато більші можливості для розвідки, ніж наші старі «мавіки».
На волноваському напрямку я пробував літати на «Валькірії». Це теж комплекс вітчизняного виробництва, як і «Фурія». Він також доволі цікавий і зручний в керуванні, але «Фурія» має поворотну камеру, нею можна проводити розвідку на 360 градусів і корегувати артилерійський вогонь. «Валькірія» має трохи інший принцип. Це розвідник, який працює в режимі фотоліту. Там вбудована камера, яка не рухається. Мені сподобалось, але я не спеціалізуюсь на цьому «крилі», цим займаються інші хлопці. Ще можу відмітити український комплекс «Мара», він також працює як фотоліт. Знаю, що чимало хлопців літає на ньому, вони показують чудові результати.
Найчастіше ми працюємо з нашими артилеристами, з бригадною артилерійською групою. Щоразу, коли наша робота дає результат, ми дякуємо один одному. Також ділимось із ними результатами їхньої роботи. Це приносить мені велике задоволення. Ми працюємо як злагоджена команда, і завжди готові допомогти артилеристам з корегуванням і веденням ворожих цілей. Без нас їм було б дуже важко, а без них ми були б просто спостерігачами за ворогом.
Поки я не бачу близького і переможного кінця війни, який прогнозують деякі експерти та аналітики. Мені хотілось би тихого, спокійного життя. Хотілось би стати фермером. Я маю два гектари землі. Якщо буде можливість, коли закінчиться війна, я хотів би в Запорізькій області, звідки я родом, розвивати цю справу. Я працював із фермерами, коли займався малим бізнесом. Але і військова справа мені також подобається. Можливо, я пов’яжу своє життя з армією, або з приватними охоронними структурами.
