9 років тому «Азов» пішов у наступ. З 10 по 15 лютого 2015 року, підрозділ успішно провів Павлопіль-Широкинську наступальну операцію. Своїми діями азовці убезпечили Маріуполь від терористичних обстрілів, відкинувши ворожі війська і артилерію від міста. Дії підрозділу також змусили супротивника відтягнути частину сил від Дебальцевого. В результаті п’ятиденної операції були звільнені Широкине, Павлопіль, Комінтернове, Лебединське та Бердянське.
У новому інтерв’ю — друг «Камікадзе», безпосередній учасник операції, ділиться спогадами про перебіг наступу та епізоди, які найбільше запам’ятались.
Про операцію
Це була злагоджена операція. Я тоді був у третій роті, перший взвод, перше відділення. З 10 по 15 лютого 2015 року ми наступали на Широкине, Павлопіль і Комінтерново, по трьом напрямкам. Я встиг побувати на двох. З самого початку: в Комінтерново. Там нас накрило «Градами» і ми відійшли на допомогу нашим хлопцям з другої роти. Вона якраз і наступала на Широкине. Пізніше ми разом штурмували ворожі позиції. Штурми почались ввечері 14 лютого і продовжились на ранок наступного дня.
Ми змогли зайняти висоти. Коли ворог заходив у село, він постійно був під нашим вогнем, ніс важкі втрати. Але вони все йшли і йшли… А ми їх вибивали і вибивали… Вони просто стирались. Для них наш напрямок став покаранням. Сепари і росіяни кидали на Широкине всіх кого могли.
Тоді було круто. Ми зробили це після того, як сепари вдарили по маріупольському житловому мікрорайону «Східний» з «Градів». Тому «Азов» і відсунув фронт. У 2015 році наш підрозділ був одним з перших, хто зміг це зробити.
Про епізоди операції, які найбільше запам’ятались
Коли ми наступали, то були в авангарді, йшли біля бронеавтомобіля. Потім потрапили у засідку. При відході, біля нас впав ВОГ. Нашого командира, «Ковбоя», поранило у ногу. Я цілий. І позаду чую, що мій побратим «Макс-Два» говорить: «Ноги! Я не можу йти! Ноги! Допоможіть!».
Я просто дивлюся на все це, втомлений. Ми якраз штурмуємо ще з вечора 14 лютого. На мені ще й було три гранатомети, «Мухи». Години біготні туди-сюди: від обстрілів, від танка, від 120-мм міномета. Ми дуже втомились. Я розумію що «Макс-Два» треба тягнути, тому що позаду нікого немає. Кажу : «Друже, зберись, давай, опирайся на мене і пішли разом. Ми крайні, нас ніхто не забере». Ну і все. Йшли, відтягувались до найближчих будиночків. Я ще й коліно пошкодив, спіткнувшись. В кінці кінців дотягнув його. Почали дивитись що до чого. А у нього, виявляється, все добре з ногами. Він просто перелякався. Така от смішна історія.
Ще згадалось: ми коли воювали в Широкино, то нам було спекотно. Мій побратим «Дімітос» і я лишили зимові куртки у машинах. І двіжували. Але ми лишились ночувати в селі, щоб зранку продовжити штурм.
За ніч замерзли. Було дуже холодно, і ми були у самих флісках. Я знайшов синю куртку, яка гріла мене під час ранкового штурму. Потім після штурму сиділи під мостом і евакуйовували цивільних, показували їм безпечну дорогу. Було завдання закріпитись там і слідкувати за ситуацією. Я побачив, що «Дімітосу» холодно, а курточка в мене одна була. Він робив «бій з тінню», щоб зігрітись. І я мінявся з ним курточкою. Така от маленька історія про побратимство.
Ворог: тоді і зараз
Російських професійних військ тоді було менше. Але сепарами точно командували росіяни. Хлопці казали, що бачили росіян. У них і близький контакт був.
Зараз все ,звичайно, змінилось. Ну і масштаби. Масштаби інші. Але, в принципі, як тоді закидали м’ясом, так і зараз це роблять. Те ж саме.
Нам тоді казали грузини-добровольці, що нам щастить, що нема зараз авіації і всього такого. Вони казали: «Вам ,хлопці, щастить нормально, все в порядку». А зараз все працює по нам. І це не прикольно. Зараз ми воюємо чисто проти професійної армії.
Тоді ми в основному воювали проти «денерів» і на своєму досвіді всьому навчались самостійно, розвивались. І тоді, завдяки цьому, нам вдалось мінімальними жертвами пройти ці операції, зробити їх. А зараз, звичайно, все важче. Біоресурсу у них більше. Озброєння краще, що б не казали. Є у них тепер авіація, яка постійно кидає КАБи. Хлопці вічно потерпають від них. Це не прикольно. Але ми намагаємось їх максимально знищити. Так і живемо.
Про озброєння «Азову» під час Широкиного
В нас тоді майже нічого не було. З важкого, в нас були тільки «Спартани». Це бронеавтомобілі, з установками «Сармат» і з туреллю. А виїжджали вони воювати проти танків. У нас з другої роти загинув «Чемпіон». Він був водієм «Спартана» і його підбив танк. Він загинув на місці. Потім ми забрали його і «Спартан» .
Нашому підрозділу обіцяли, що будуть танки. Але насправді штурмували ми лише власними силами. Ніхто нам особливо нічим не допоміг. Були хіба одні хлопці, приїхали під ранок. Я не пам’ятаю вже хто, можливо морпіхи. І у них був танк. Але гармата в нього… Була проблема — вона не стріляла. Але хлопці кажуть: «Ми все одно з вами поїдемо, я з «Утьосу» [кулемету] буду насипати». По ньому стільки РПГ прилетіло. Ми за ним ховались, було не прикольно. Але вони молодці, красунчики. Реально прикривали своєю бронею нас. А ми прикривали їх: працювали зі стрілецького по гранатометникам. Ось так.
Про настрої в українському суспільстві
Я точно знаю, що у нас вже тоді, у 2014-2015 роках, була війна, а в Дніпрі, моєму рідному місті, все було добре. Ніхто навіть не задумувався про війну. В принципі, щось схоже і зараз у Києві. Війна — ніби знову якесь друге АТО. Я через все це вже проходив. Мені здається, що нічого не змінюється. Українці швидко все забувають. Була війна, так, а зараз десь воно там далеко і людям ніби все одно.
Про те, як змінився «Азов» за ці 9 років
Підрозділ став більш професійним: прийняли стандарти НАТО, готувались до великої війни. Ми завжди розуміли, що повномасштабка буде, ми до цього готувались.
З кожною операцією ми стаємо все сильніше. Штаб продумує все інакше. Ми на власному досвіді будуємо стратегії, не сподіваючись на когось іншого, лише на свої власні сили. І нам пощастило, що ми цей досвід набули малими жертвами. Так, в нас загинули хлопці, але підрозділ зберіг свою боєздатність. В нас є мотивація продовжувати працювати.
Після оборони Маріуполя нам треба знову нарощувати все це, наздоганяти роки тренувань, безвиїзні полігони. Ми займаємось цим. Хлопці приходять зараз мотивовані. Хлопці як у 2014 році, схожі на ту хуліганську молодь, яка приходила.
Багато дуже талановитих бійців приходить по переводам. Вони в нас ростуть. Хто хоче, той займається улюбленою справою. Ми даємо їм цю можливість пізнавати, бути корисним, пропонувати, розвиватись. І все чудово. Завжди в «Азові» був пріоритет, щоб люди розвивались.
Тим, хто досі сумнівається
Краще раніше, ніж пізно. Поки є нормальні місця, я раджу йти швидше в армію, тому що рано чи пізно це чекає на всіх. Як би ти не хотів, тобі доведеться служити. Наша війна ні сьогодні, ні завтра не закінчиться. Тому більше можливості буде вижити, якщо люди будуть підготовлені. Треба готуватись, тому що пропетляти навряд вийде.
Інші підрозділи не дають такої можливості, як «Азов». Багато підрозділів досі не дають бійцям можливості для розвитку. Хлопці, які приходять до нас, розповідають про проблеми в армії, яких у нашому підрозділі давно немає. У нас командири цінують кожного, бережуть особовий склад. У нас важливе і виконання завдання, і збереження особового складу. Це завжди був пріоритет. І це добре. Так що йдіть в «Азов». У нас пріоритет — збереження особового складу. В «Азові» нема затягів, тут людське ставлення.
Кістяк в нас такий і лишився як був. Люди заряджені на війну. Хоча багатьом вона вже набридла. І хлопці вже за 10 років війни втомились. А що робити? Наші хлопці в полоні. Намагаємось тримати стрій. Це мотивує нас. Поки хлопці всі не вийдуть, наша боротьба не закінчиться.