«Град» 24-го дня. Згадуємо шості роковини обстрілу російськими терористами міста Маріуполь


Страшним тоді було все: і трупи на тротуарах, біля кіосків, і зруйновані будівлі, автівки, і усвідомлення того, що, якби не вихідний день, у школах та дитячих садках були б на той момент діти… Для багатьох події, які відбулися у місті Маріуполь 24 січня 2015 року, стали справжньою перевіркою сил. Хоча ще з літа 2014-го серед місцевого населення панували тривожні настрої. Проте життя продовжувалось: діти щодня йшли до дитячих садків, шкіл, дорослі – на роботу. При цьому під ногами часто відчувалось тремтіння землі від розривів снарядів.

Той день закарбувався у пам’яті Маріуполя та всієї України як уособлення туги, жаху та болю. Після події, що відбулася у мікрорайоні «Східний», 24 січня вже ніколи не буде звичайним днем не тільки для його жителів, а й для всіх українців. У вихідний день мирне населення міста Маріуполь пережило справжнє жахіття. У час, коли більшість жителів району перебувала на вулицях, біля кіосків, на автостоянках, російські терористи підло та цинічно завдали удару: залпи «Градів» зі сторони розташування сил противника забрали життя мирних мешканців. За остаточною інформацією, того дня загинуло 30 людей, було поранено 128, в тому числі і діти.

Обстріли зі сторони ворога відбувалися і до 24 січня 2015 року. Проте саме той день сколихнув навіть тих, хто вважав, що війна їх не стосується. Варто зауважити, що до 12 червня 2014 року сепаратисти контролювали приблизно 80% території Донецької і Луганської областей. Під контролем бойовиків на той час перебував і Маріуполь. Сепаратисти контролювали цей великий промисловий центр у Донецькій області. Проте добровольці «Азову» миритись із цим більше не могли і не хотіли. Відтак, 13 червня 2014 року Маріуполь став одним із перших звільнених великих міст. Посприяли цьому здебільшого завзятість та бажання наших воїнів нарешті повернути собі своє. І вже, здавалось, після нещадної поразки ворог має залишити місто у спокої, однак події січня 2015 року знову нажахали містян…

За словами офіцера «Азову» Романа (псевдо змінено з об’єктивних причин), за рухом авто тієї суботи відразу було зрозуміло, що лихо сталося у мікрорайоні «Східний».

«Одні люди звідти виїжджали, а інші прямували, щоб забрати родичів. Через хвилювання люди почали дзвонити одне одному. Проте мобільний зв’язок «ліг».  Транспорт рухався хаотично. Дуже швидко утворювались затори. Було складно керувати рухом, тому ми вирішили вивантажитися і добиратися до епіцентру обстрілу пішки. Транспорт повинен був під’їхати за першої можливості».

Перші постраждалі почали надходити до Маріупольської міської лікарні № 4 імені І. К. Мацука близько 10-ї години. За словами Миколи Христофорова, завідувача відділу анестезіології та реанімації, оскільки постраждалих було дуже багато, персонал лікарні № 4 допомагав потерпілим із тяжкими пораненнями.

«Незважаючи на те, що того дня зник зв’язок, лікарі мобілізувались та швидко прибули на роботу. Людей привозили весь день. За добу ми прооперували 36 осіб. Загалом постраждалі мали осколкові поранення як кінцівок, так і внутрішніх органів. Все місто оговтувалось після цього теракту ще досить тривалий час».

Азовець Роман розповідає, що того дня дуже допомогли курси медиків, які він проходив разом із побратимами. Неабияку роль відіграла і наявність рацій.

«Оскільки майже у кожного третього азовця були аналогові рації, ми розділилися і разом зі співробітниками інших служб почали обходити всі східні квартали, будинок за будинком. До нас стікалася інформація, яку треба було обробляти: ми позначали для себе пройдені місця, щоб зайвий раз не виїжджати на одні й ті самі снаряди або «двохсоті».

Ситуація була вкрай напруженою. Тривалий час і місцеві, і військові очікували подальших провокацій з боку колаборантів. Майже весь мікрорайон знеструмило. Люди були у відчаї, налякані, шоковані. Місцеві волонтери допомагали всім, чим могли. Багато людей було у пункті обігріву, де кожен міг підзарядити мобільний телефон, отримати гуманітарну допомогу.

«Відчуття тривоги панувало скрізь. Складно було того дня погодувати і бійців лінії оборони: всі очікували подальших дій ворога», – згадує Руслан Скалун. Саме він був засновником волонтерської кухні, створеної на основі союзу «Кодекс честі», яка годувала вояк на блокпостах. «Того дня у нас залишилось багато продуктів, тому вирішили виїхати у мікрорайон «Східний». Коли ми прибули, там вже розгорнули пункти обігріву, куди значна частина місцевих мешканців приходила, аби отримати хоч якусь інформацію щодо подальших дій. Багато хто приходив, щоб зарядити телефон, зв’язатись із ріднею та сказати, що все гаразд. Звісно, не відмовлялись і від запропонованої порції гарячого супу чи каші з армійською тушкованкою».

До пункту допомоги цивільному населенню звозили свої продукти та теплі речі й українські захисники. Звичайні бійці багато чого свого просто віддавали маріупольцям, бо розуміли, що люди у скрутному становищі після страшної події. Люди, що були свідками та учасниками тих подій, не лише пережили шок: значна частина жителів залишилась без даху над головою. Тому волонтери, співробітники МНС та українські військові надавали жителям, крім гуманітарної та матеріальної допомоги, ще й психологічну.

Ближче до вечора військові взяли на себе відповідальність за патрулювання району: цілодобово вони охороняли населення та пошкоджені приміщення від мародерів і провокаторів. А деякі з бійців ще й виявили бажання допомогти пораненим, ставши донорами крові.

Зі слів тих військових, які вирушили одними з перших на допомогу, того дня вони побачили багато людського страждання, сліз, поранених та мертвих мирних людей. І до такого не був готовий ніхто. Проте бійці намагались не показувати біль, який переживали. Однією із найстрашніших картин, за словами військовослужбовців, був снаряд «Граду» посеред шкільного спортивного поля, а також велика кількість мертвих птахів на подвір’ї навчального закладу.

Більше того, навіть після підтвердження спостерігачами СММ ОБСЄ факту обстрілу ракетами «Град» та «Ураган» із північно-східного напрямку, тобто території, підконтрольної російсько-терористичним військам, вони так і не наважились визнати свою провину.

Той жахливий 24-й день 2015 року розділив життя маріупольців на «до» та «після». І нині машина пропаганди ворожої РФ намагається переконати людей, що у скоєному проти мирного населення злочині винні саме українські військові. Проте вся їхня аргументація починається і закінчується лише словами. Всі факти говорять про зворотне.

Спогади свідомих жителів мікрорайону «Східний», волонтерів, активістів, лікарів та військових переплітаються та взаємодоповнюють картину пекельного моменту, який назавжди переслідуватиме тих, хто насправді винний у скоєному злочині.

Побачивши, на яку підлість здатний противник, командування та бійці «Азову», для яких місто Маріуполь стало рідним, більше не могли терпіти таку надмірну зухвалість ворога. Вони не хотіли, аби противник повторював подібні напади. Життя багатьох мешканців «Східного» назавжди змінив цей страшний теракт 24 січня та позначив цей день чорним у їхніх календарях. Тоді Маріуполь зіткнувся із великою загрозою повторних атак з боку підступного ворога. Саме тому силами добровольчого полку «Азов» та інших підрозділів було сплановано й успішно здійснено Широкинську наступальну операцію, яка надалі гарантувала безпеку міста.

На жаль, серед місцевого населення траплялись ті, хто, навіть маючи беззаперечні докази та факти прямої причетності до теракту противника, вірив у повну відповідальність за нього української армії. Такі настрої існують і досі. А зашлакованість мозку пропагандою РФ – відповідальність того, хто, власне, і дозволяє комунікаційним каналам впливати на свою свідомість. Проте кров, якою омився того дня Маріуполь, назавжди залишається на руках російських окупантів.

Матеріал з архіву журналу «Національна оборона»
Фото Євгена Сосновського