ПОСТКОМУНІСТИЧНА ГЕОПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТИЧНІ ПРОВАЛИ
Переглядаючи історію всіх конфліктів на пострадянському просторі до 2014 року, важко не помітити, що українські політики ніколи не займали тієї позиції, яка б суперечила геополітичним інтересам Росії. Конфлікти на Північному Кавказі, Придністров’я, війна в Абхазії в 1992 р. були проігноровані українською владою як такі, що спровокували б тертя з РФ.
Виняток становить агресія Росії в Грузії в 2008 році, коли президент України Віктор Ющенко разом із Лехом Качинським прибули до Тбілісі, щоб засудити війну і виразити свою солідарність з грузинами. Остаточне усвідомлення факту, що Росія не зупиниться на Грузії, прийшло тоді, коли в Криму почали захоплювати адміністративні будівлі і вішати російські прапори.
Це все при тому, що перші фотографії з прапорами ДНР/ЛНР кружляли в Інтернеті ще в 2004 р., після програшу Віктора Януковича на виборах. А у 2008 р. в соціальні мережі почали потрапляти перші фото з військових вишколів майбутніх терористів, зокрема, Павла Губарєва.
Такий ряд провалів у політиці національної безпеки призвів до того, що Україна не змогла ліквідувати загрозу в зародку і тепер змушена мати справу з тероризмом як доконаним фактом.
Ситуація також ускладнюється тим, що як у період після розпаду СРСР, так і у всі роки незалежності, українські політики намагаються займати завідомо програшну щодо РФ позицію. Каденція Порошенка, яку подають мало не як золотий вік української геополітики, теж не вирізнялась особливою агресивністю чи зухвалістю в бік Кремля.
Замість введення у переговорний процес в Мінську США і Великобританії, які є гарантами безпеки згідно з Будапештським меморандумом, українське суспільство 5 років годували тим, що Нормандському формату переговорів немає альтернатив. [1]
На хвилину повертаючись до Мінського переговорного процесу, варто зазначити, що на безальтернативності продовжували наполягати, попри факти, що рівень інвестицій німецького бізнесу в російську економіку в 2015 році досяг 1,78 мільярдів євро. [2]
В 2016 р. німецькі підприємства інвестували в російську економіку 1,95 мільярдів євро, що є вищим показником, ніж у 2015 р., а німецький експорт до РФ становив 21,5 мільярдів євро. Це все в період активної фази війни в Україні і при анексованому Кримі. Тим не менше, канцлер Німеччини Ангела Меркель продовжувала залишатись ключовою фігурою в перемовинах щодо врегулювання конфлікту на Донбасі. [3]
Незважаючи на ці факти, повернення РФ до ПАРЄ, лист з наміром про економічну співпрацю між Росією і Німеччиною від 7 червня 2019 р., а також те, що президент Макрон бере на себе мало не роль посередника в поверненні Росії до G7, нова українська влада продовжує помилки дипломатії попередників. [4]
ВІЙСЬКОВІ І ПОЛІТИЧНІ РИЗИКИ ФОРМУЛИ ШТАЙНМАЄРА
У ситуації на Донбасі військові ризики тісно переплітаються з політичною стороною питання, яке і є основною метою Москви. Як і у випадку Грузії, Кремль не зацікавлений у повній окупації України – мета Путіна за допомогою військового примусу, яким є Донбас, вибити з України політичні поступки, які будуть юридично закріплені як на рівні національного законодавства, так і міжнародного права.
Формула Штайнмаєра, після нещодавнього обміну полоненими, є своєрідною виставою для Європи, мета якої показати мирні наміри Росії і виставити Україну противницею мирних переговорів. Дотримуючись легенди про захист російськомовного населення, Москва намагатиметься створити бойовикам образ терористів-борців за свободу, щоб здобути додаткові аргументи на користь амністії для них.
В обличчі міжнародної спільноти Захарченко, Гіві і Моторола будуть своєрідними борцями за правду, а не військовими злочинцями. Можливо, Росія і віддасть на відкуп Гаазі відвертих садистів і найбільш розкручених бойовиків, але це будуть лише пішаки на шахівниці російсько-українського протистояння, тоді як головні архітектори конфлікту на Донбасі уникнуть відповідальності.
Проведення виборів на Донбасі без відновлення контролю Києва над ОРДЛО призведе до балканізації України. Це, відповідно, тягне за собою наділення колишніх терористів повноваженнями, які дозволять їм впливати на ті політичні процеси, які є ключовими для повноцінного розвитку держави.
Такі умови не виключають роззброєння бойовиків, а навпаки передбачають їх легалізацію через амністію з подальшим наданням економічної і політичної автономії регіону. [5]
Імплементація формули Штайнмаєра є українським варіантом Дейтонських угод, які припинили війну в Боснії і Герцеговині, зберігши країну цілісною зовні, але політичну владу і процес прийняття рішень поділили між босняками, боснійськими сербами і боснійськими хорватами. [6]
Як наслідок, жодне політичне рішення не може бути прийняте без згоди представників всіх трьох націй. Принципова різниця в тому, що Дейтонські угоди виконувались під контролем США і Великобританії, які гарантували відведення військ і створення демілітаризованої зони.
Гарантом припинення вогню був 60-тисячний миротворчий контингент IFOR під командуванням НАТО.
Та навіть за таких гарантій формула Штайнмаєра лишається неприпустимою для України, адже це зніме лише симптоми, проте не усуне загрози потрапляння в російську сферу впливу.
Різниця між тим, що є зараз, і тим, що буде – легальний статус бойовиків. Наприклад, ветеран, або людина, чию сім’ю вбили бойовики, зможе зустрітись віч-на-віч зі своїм кривдником, але не зможе йому нічого зробити, бо він тепер місцевий депутат або член народної міліції.
ОЦІНКИ ВІЙСЬКОВИХ ТА ПОЛІТИЧНИХ ЕКСПЕРТІВ
За словами командира полку «Азов» капітана НГУ Дениса Прокопенка під час прес-конференції 22 вересня в Маріуполі, відведення військ на 15-30 кілометрів є пасткою для Збройних Сил України. Зразковий підрозділ НГУ й не тільки, полк «Азов», чиї досягнення на фронті широко обговорюються в українських медіа, має що сказати й світовим лідерам.
Так, зважаючи на попередній досвід Мінських угод, Україна знову не отримує жодних гарантій, що відведення військ, проведення виборів і амністія не будуть використані бойовиками для перегрупування, поповнення запасів амуніції, продовольства і живої сили з подальшим просуванням на території, звідки Україна відведе війська. [7]
Командир «Азову» переконаний, що бойовики не дотримуватимуться своєї частини угоди і неодмінно скористаються відведенням військ, щоб зайняти укріплені позиції української армії.
Такий розвиток подій призведе до розширення лінії фронту і необхідності знову її укріплювати як особовим складом, так і створенням нових оборонних споруд, що є черговою загрозою не лише з огляду на відступ вглиб неукріплених районів, а й наближення зими.
Схожої думки дотримується військовий експерт Олексій Арестович, зазначивши, що рішення про розведення військ біля Станиці Луганської є «специфічним». Відступаючи, українські війська залишають росіянам візуальний і вогневий контроль над територією. [8] Як відомо, терористи закріпилися біля пам’ятника князю Ігорю, який знаходиться одразу за зруйнованим мостом, таким чином, здобуваючи домінування на висотах. [9]
Ще однією загрозою, як стверджує український політолог Євген Магда, є брак будь-якого реального підтвердження, що сепаратисти відводять або планують відвести свої війська. На думку Магди, такий крок назустріч бойовикам навряд чи увінчається успіхом, проте неодмінно підвищить ризик ескалації конфлікту. [10]
Загалом, рішення президента Володимира Зеленського про розведення військ оцінюється передусім як політичний крок, далекий від військової обстановки. Намагання полегшити життя жителям окупованих територій шляхом відновлення моста несе ризики, не виправдані цією метою. [11]
PEACEMAKING, PEACEKEEPING, PEACEBUILDING – ТРИ ЕТАПИ ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФІЛКТУ НА ДОНБАСІ
Для врегулювання конфлікту на Донбасі необхідна розробка нової дорожньої карти, яка не опиратиметься на рекомендації Франції і Німеччини, в яких давно простежується конфлікт інтересів у цій ситуації. Процесу політичної стабілізації та інтеграції ОРДЛО повинна передувати формула встановлення, підтримки і побудови миру як результату досягнення двох перших пунктів.
Формула peacemaking/peace enforcement (англ. творення миру/силове примушування до миру), peacekeeping (англ. підтримка/збереження миру) і peacebuilding (будування/укріплення миру) є єдиною адекватною системою стабілізації регіону. [12]
Проведення виборів за формулою Штайнмаєра є пропозицією перескочити одразу два етапи, якими є встановлення миру шляхом усунення загроз безпеці мешканців окупованих територій і введення військового контингенту для гарантій безпеки. Пункт peacemaking/peace enforcement поєднує в собі як військові, так і дипломатичні методи вирішення конфлікту. Основною метою є встановлення миру дипломатичним або силовим шляхом. Коли загрози безпеці усунені, відбувається перехід до peacekeeping, тобто введення миротворчого контингенту ООН під час глибокої кризи, або створення пунктів дислокації ЗСУ, Національної Гвардії і міжнародної моніторингової місії ОБСЄ.
Паралельно з введенням військового контингенту і міжнародних спостерігачів відкривається доступ гуманітарній допомозі, представникам ЗМІ і Червоного Хреста.
Після досягнення двох перших пунктів відбувається поступовий перехід до етапу peacebuilding, тобто створення слідчих комісій для розслідування військових злочинів і злочинів проти людства, організація процедури розшуку, затримання і притягнення до відповідальності військових злочинців.
Перемовини про проведення місцевих виборів можуть вестися лише після здійснення перевірки на причетність кандидатів до незаконних збройних формувань, їх фінансування і приховування фактів їхньої злочинної діяльності та будь-яких інших форм перешкоджання слідству і правосуддю перехідного періоду.
Формула Штайнмаєра виключає всі ці пункти, змушуючи Україну приймати подальші рішення щодо Донбасу, спираючись на вибори, проведені під контролем озброєних бойовиків, яких у разі інтеграції Донбасу до України на таких умовах не чекає кримінальна відповідальність.
Для ефективного розслідування злочинів максимально допустимим пом’якшенням у переслідуванні може бути практика умовної амністії, яку наразі застосовує Служба Безпеки України в рамках програми «На тебе чекають вдома». [13]
Цей проект дозволяє бойовикам, які не брали участі у військових злочинах, зменшити вирок покарання в обмін на інформацію і співпрацю з правоохоронними органами України.
Схожа модель застосовувалась урядом США під час військових операцій в Афганістані. Спочатку в районах, підконтрольних терористам з руху Талібан, проводили ряд військових антипартизанських заходів, метою яких було ослаблення бойовиків і гарантії безпеки для цивільних.
Порівнюючи військову допомогу США для Афганістану і України, перший комбат «Азова» Андрій Білецький зазначив, що не можна не помітити значної асиметрії. За 10 років військова допомога США для Афганістану становила приблизно 40 мільярдів доларів, тоді як максимальний розмір фінансової допомоги на оборону для України складав не більше 300 мільйонів доларів.
Це в ситуації, коли Україна веде війну не з кількома тисячами терористів, а другою або третьою військовою потугою світу. [14]
Інвестиції в обороноздатність Афганістану з військового бюджету США не обмежуються лише військовою допомогою. Згідно з даними офіційного сайту держдепартаменту США за 8 липня 2019 р., від 2001 р. фінансова допомога США для забезпечення потреб цивільного населення становила 29 мільярдів доларів.
На 2019 р. у військовому бюджеті США передбачено 5 мільярдів доларів на підтримку Сил Національної Безпеки Афганістану, а вже на 2020 р. у бюджеті США зарезервовано 15,2 мільярдів доларів на допомогу для цивільних, посилення державних інституцій, а також підтримку прав людини та правових інститутів Афганістану. [15]
Порівнюючи з військовою допомогою США для України, можна з впевненістю сказати, що це навіть не 10% від тієї суми, яку отримає Афганістан впродовж 2019 і 2020 рр.
Ефективною системою боротьби з терористами в Афганістані є контрпартизанська доктрина.
Контрпартизанська доктрина (англ. counterinsurgency doctrine) поєднує дипломатичні, цивільні, військові і гуманітарні дії, скеровані на повернення контролю над окупованими територіями конституційному уряду, а також проведення відповідної виховної роботи з попередження загрози тероризму.
Така система була запропонована австралійським експертом із боротьби з повстанцями Девідом Кілкуленом і тримається на трьох стовпах:
- Безпека – стабілізація безпекової ситуації в зоні конфлікту, введення військового і поліцейського контингенту, забезпечення громадського порядку.
- Політична стабілізація – відновлення політичного контролю над окупованими територіями, створення сильних політичних і правових інституцій, політика примирення і соціальна реінтеграція.
- Економіка – завезення гуманітарної допомоги, створення можливостей і сприяння економічному розвитку колишніх окупованих територій, відновлення зруйнованої інфраструктури, нарощення регіональної потужності.
Фундаментом контрпартизанської доктрини є потужна інформаційна кампанія, яка будується на веденні розвідки, інформаційних операціях і громадських кампаніях. Ці заходи спрямовані на зменшення впливу ворожої ідеології, а також мотивації долучатись до лав бойовиків і надавати їм будь-яку підтримку чи притулок. [16]
Ліквідація загроз безпеці і відновлення політичного контролю над територіями дозволять перейти до проведення виборів і зняття економічної блокади, а не юридичне і фактичне визнання суб’єктності терористичних організацій з наділенням останніх важелями військового, політичного та економічного впливу на процес прийняття рішень державного значення.
Втілення формули Штайнмаєра – це заліковування проблеми тероризму, а не її реальна ліквідація.
