Народився Максим Олексюк на псевдо «Максон» 23 листопада 1995 року у місті Козятин Вінницької області. Після закінчення школи Максим вивчився на машиніста автокрана.
З 13 жовтня 2017-го служив сержантом у лавах полку «Азов» у 3-й роті 1-го батальйону оперативного призначення, куди перевівся з військової частини 3018, де спочатку проходив строкову службу, а згодом уклав контракт. До військової служби Максон ставився відповідально та віддано, понад усе в житті любив Україну.
Спочатку Максон був кулеметником у піхотному підрозділі «Азову», згодом став оператором-навідником на «Спартані», а після планував працювати з важким озброєнням.
Макс пішов боронити свою країну, бо був завжди проти несправедливості та «совкової» влади, згадують його друзі з цивільного життя. Він постійно говорив: «Якщо не ми, то хто?»
У пам’яті побратимів загиблий боєць лишиться вірним другом та мужнім воїном.
«Максон був гарним товаришем, умів слухати і тому давав доречні поради. На нього можна було покластися. Якщо він бачив у бойовій обстановці чи на ППД, що комусь погано, завжди був готовий протягти руку допомоги», ‒ згадує азовець на псевдо «СП».
«З ним можна було і повеселитися, і пожартувати, і серйозні справи робити. На Світлодарській дузі Максон був оператором-навідником «Спартана». Він ночами міг сидіти, не відриваючись від екрана тепловізора, аби не прогледіти ворога», ‒ додає друг Бєлий.
Боєць Бродяга, з яким Максим Олексюк був в одному екіпажі на бойових, згадує його як дуже енергійного та цілеспрямованого юнака: «Ми разом почали займатися спортом вже на виїзді, ходили в спортзал, який в нас був обладнаний на КСП, бігали, займались легкою атлетикою. А ще Максон мріяв про мотоцикл. В нього була машина, та він хотів її продати і купити мотоцикл».
Життя 23-річного воїна трагічно обірвалося у ніч з 6 на 7 червня 2019 року під час прицільного артилерійського обстрілу позицій спецпідрозділу «Азов» поблизу населеного пункту Новолуганське. Ворог, підступно знехтувавши усіма домовленостями та режимом припинення вогню, атакував наші опорні пункти зі 122-мм ствольної артилерії та 120-мм мінометів. Запеклий бій тієї ночі тривав 4 години і забрав життя ще одного азовця на псевдо «Круглий», а одинадцять наших військових отримали поранення і контузії.
У бійця залишились мати, вітчим та молодший брат. «Максим так пишався, що він в «Азові». А я ним пишаюся!» – повторювала мама загиблого воїна на похороні сина.
На прощання з Максимом Олексюком у його рідному Козятині прийшло все місто. Провести в останню путь прибули й бійці третьої сотні «Азову», з якими Максон пліч-о-пліч захищав нашу країну від ворога.
23 серпня 2019 року, у День Державного прапора, у місті Козятин на Вінниччині на стіні місцевого Будинку культури було відкрито мурал на згадку про полеглого азовця Максона та всіх воїнів, які поклали свої життя у війні за Україну. Біля образу Максима Олексюка закарбовано імена всіх військових із Козятина, які загинули у збройному протистоянні на Донбасі.
Боєць полку «Азов» Шапа на відкритті муралу так згадував Максона: «Мені шкода, що знав я його не так довго, як хотілося б. Усього близько півтора року. Але за цей час я зрозумів, що Максон був справжнім, відважним, мужнім чоловіком, який прийняв вольове рішення захищати свою державу будь-якою ціною. На жаль, ця ціна виявилася дуже дорогою для усіх, хто його знав».
Цього ж дня матері Максима Олексюка було вручено орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким азовця нагородили посмертно.
Пам’ятаємо!
Помстимося!
