Активна організаційна діяльність у місцях компактного проживання українців, на думку провідних членів ОУН, мала сприяти подальшому державному будівництву й в Україні. Саме на Далекому Сході були умови для того, щоби творити ще один самостійницький центр.
Для цього найсприятливіші умови були у Маньчжурській провінції в Китаї, де українська діаспора за різними даними становила 20-30 тисяч осіб і була зосереджена в містах Харбін, Мукден, Дайпен, Гірині. Також на Східно-Китайській залізниці, яка перебувала під спільним управлінням з СССР, у 1920 рр. працювало понад 20 тис. українців.
На початку 1930-х рр. у Харбіні було засновано Українську Національну Колонію (УНК), Український Національний Дім (УНД), Союз Української Молоді (СУМ) та згодом Українську Далекосхідну Січ (УДС). З 1934 р. було налагоджено випуск україномовних радіопередач.
На початку 1930-х рр. Провідник ОУН Євген Коновалець особливу увагу приділяв у розв’язані української проблематики подіям, що відбувалися на Далекому Сході. Він зумів переконати японський генштаб у тому, що Україна має виняткове політично-стратегічне та економічне значення в аспекті розв’язання східної проблеми. Також Провід Українських Націоналістів (ПУН) намагався впливати через Японію на політику Німеччини у Східній Європі. Заходами ПУН в 1937 р. були видані японською та китайською мовами книги про Україну.
Генерал Ошіма подав пропозицію створити представництво ОУН в Токіо та організувати Антибільшовицький фронт на Далекому Сході. Цьому, на думку генерала, мали сприяти: діаспора в Маньчжурії та великий відсоток українців в Сибірі й гарнізонах Червоної армії. Діяльність ОУН поширювалася на Краснодарський край, Приморську й Амурську обл. СССР, площею понад 500 тис. км.2 із населенням у 2,5 мільйони. З них, згідно офіційного перепису 1926 р., українці становили 47%. У 1926-27 рр. повністю підлягали українізації 8 районів та ще стільки ж частково.
У зв’язку з цими планами Коновалець вислав в 1934 р. у Харбін Омеляна Хмельовського — «Бориса Куркчі», а в 1935 р. — Миколу Митлюка — «Богдана Лукавенка» та Михайла Затинайка — «Романа Корду-Федоріва». Діяльність Митлюка була спрямована на налагодження контактів у Харбіні із старшими членами УНК та переведення «Манджурського Вісника» на позиції ОУН. Його заслугою була перемога СУМ над «малоросами» на чолі з В. Кулябко-Корецьким 14.06.1936 р. на Загальних зборах членів УНК і виведення його з-під впливу «Бюра для справ російських емігрантів» (БРЕМ). Ставши секретарем УНК, Митлюк проводив національну політику і змагався з російськими організаціями. За його ініціативи 28 червня Союз Молоді Зеленого Клину влився у СУМ та почав видавати журнал «Молодий Українець».
Восени 1936 р. Митлюк загинув при переході маньчжурсько-радянського кордону на р. Амур. Керівництво ОУН перебрав М. Затинайко. За його ініціативи Японська воєнна місія перетворила УНК в установу без виборчої форми управління. Такі радикальні дії призвели до активізації українського суспільного життя не тільки в Харбіні, а й у цілій Маньчжурії. У свою чергу це також спричинило багато конфліктних ситуації. На зборах СУМ 23.01.1937 р. її перейменовано на Українську Далекосхідню Січ, прийнято статут, емблемою став герб ОУН, привітанням «Слава Україні!». Головою УДС обрано О. Дзигара.
В 1937 р. представником ОУН на Далекому Сході став Михайло Мілько. Тоді ж на підсилення виїхала з порту Неаполя група Григорія Купецького — «Джура», Михайла Гнатіва, Григорія Файди. В Токіо Купецький вручив 6 листів від військових аташе: Осіма-сана з Берліна та Шіраторі-сана з Риму представникам Генштабу. Відбулася зустріч із генералом Угаєм, на якій повідомлено про загальну стратегію діяльності ОУН на Далекому Сході, а також з генералом Гасаїчі Терагуці, який відповідав у Генштабі за військово-політичні заходи стосовно СССР. Зв’язковим від Генштабу було призначено полковника Акікудзу. Він влаштував їм зустрічі з генералом Ямагучі, полковником Йосшінама та майором, через яких була налагоджена подальша співпраця на місцевому рівні. В готелі «Санно» полковник Акікудза викладав членам ОУН курси про радянську владу.
Члени ОУН 17.11.1937 р. прибули до м. Мукдена. Тут вони зустрілися з ген. Угаєм та Йошідою, офіцерами штабу Квантунської армії у м. Сінкйо. Далі представники ОУН відправилися до Харбіну. З ними працював Іноде-сан, який надав документи й організував навчання російської мови. Вони читали радянські та емігрантські газети Далекого Сходу за 1937-38 рр. Для них проводилися совєтознавчі спецкурси, які читали Такахасі-сан й Такасі-сан. Після проходження курсів члени ОУН опрацьовували на випадок війни з СССР різноманітні летючки, брошури, оголошення, заклики українською й російською мовами. Оргзв’язок далекосхідна станиця підтримувала з членом ПУН Ярославом Барановським й звіти щодо діяльності Купецький висилав до Відня.
Після ознайомлення з станом справ у Харбіні Г. Купецький — «Борис Семенович Марков» ініціював заснування спецфонду для УДС, пошиття січовикам форми, виготовлення спеціальних посвідчень, організовано курси водіїв. Членами ОУН у Харбіні було взято під свій контроль Український Національний Дім. Завдяки активній діяльності М. Затинайка почав виходити з травня 1938 р. тижневик «Далекий Схід» під редакцією Івана Шлендика тричі на місяць аж до його закриття восени 1939 р. В цей період розпочато навчання української мови для членів УДС, а також проводилися українознавчі курси.
Кожної неділі члени УДС проходили військовий вишкіл, які вели Г. Купецький й М. Затинайко. Вони проводили його за планом: стрільба, впоряд, читання географічних та топографічних карт, тактика роя та чоти, історія українського війська. Керівництво збройними відділами УДС здійснював Г. Файда.
Пожвавлення серед українців Маньчжурії викликала звістка про створення Карпатської України. До УДС в Харбіні масово почали вступати українці, які вимагали видачі паспортів й надання їм громадянства. Для потреб Карпатської Січі була проведена грошова збірка, а для популяризації визвольного руху видано карту Карпатської України.
Прояпонські позиції у веденні політики УНК М. Затинайка, Ю. Роя, І. Шлендика заперечував Г. Купецькиий. На початку червня 1938 р. Збори УДС повністю підтримали позицію Купецького щодо унезалежнення від японської влади.
Протягом червня 1939 р. Г. Купецький і Г. Файда розповсюджували летючки й відозви з антиімперськими гаслами. Японська влада висунула вимоги: 1) Вилучити націоналістичні гасла; 2) Перестати писати проти росіян; 3) Почати співпрацю з російською еміграцією в Маньчжурії; 4) Виконувати без застережень накази.
Позиція Купецького перемогла на загальних зборах УНК, обрано новий склад Ради, в якій домінувала молодь з УДС. У відповідь японська влада почала згортати діяльність українських установ. Також Японія не хотіла дратувати СССР, а лише використовувала нацменшини для своїх тактичних завдань. На такий розвиток подій члени ОУН не могли погоджуватися. Так у грудні 1939 р. Г. Купецькому було заборонено очолювати УДС, а пізніше зовсім її заборонили. На початку 1940 р. М. Затинайко через переслідування переїхав до Шанхаю. Японська воєнна місія почала гальмувати діяльність УНК в Маньчжурії та УНД у Харбіні. У вересні 1940 р. Г. Купецького арештувала поліція за антиросійську пропаганду, але протримавши деякий час в тюрмі, його відпустили під заставу діячів української громади.
Щоб не дратувати японську владу, члени ОУН проводили свою діяльність конспіративно. Вони зосередилися в культурно-просвітницькій сфері, зокрема, було організовано хор та театр, які очолював М. Я. Нестеренко. За короткий час такої діяльності було поставлено 8 п’єс та оперет на сценах театрів Орієнт та Модерн.
У листопаді 1941 р. японська Воєнна місія у Харбіні в особі Акагі-сана проводила зустрічі з Г. Купецьким про відновлення попередньої співпраці. Перед Різдвом 1942 р. в Харбіні вийшла газета «Сурма», як офіційний орган ОУН на Далекому Сході. При УНК було створено таємний гурток Української Національної Молоді (45 членів), з яких було створено хор (32 особи) під керівництвом Купецького.
Японська адміністрація організувала за 20 км. від Харбіну табір для втікачів-українців з СССР. Членам ОУН (Г. Купецькому, Г. Файді, Омеляну Хмельовському — «Борис Куркчі») дозволено з травня 1942 р. проводити виховну роботу. Майже всі члени цього табору стали завзятими націоналістами і між ними та росіянами виникали бійки щодо національних питань. Представники ОУН на Далекому Сході прагнули втілити ідею незалежної Далекосхідної Зеленої України. Підготовлено плани створення й затвердження персонального складу уряду й всіляко переконувано японську владу, щоб на зайнятих територіях організовувати українську адміністрацію навіть там, де вони у меншості. Були виготовлені пропагандистські листівки для розповсюдження в запіллі фронту, а також у японській Воєнній місії у Харбіні пройшли курси радіодикторів два члени УДС.
Члени ОУН проводили таємно від японської влади, яка починає орієнтуватися на російську еміграцію, націоналістичні свята у Харбіні. Відчутним ударом по українському русі в Маньчжурії стало включення японцями в 1943 р. УНК до складу БРЕМ та призначення його головою лідера “малоросів” В. А. Кулябка-Корецького, який не проводив жодної національної роботи.
Протести до ген. Янагіти призвели до того, що у квітні 1944 р., японці пішли на поступки, дозволивши обрати новий провід УНК. Його очолив Вітковський О. С., Раду старійшин — Микола Самарський, секретар — Г. Купецький. Відновлено діяльність Просвіти. Для УНК було виділено біля Харбіну земельну ділянку під хутір, який отримав назву «Сангарійська Січ».
Восени 1944 р. японська адміністрація організовувала військові відділи з іноземців, більшість із яких були росіяни. Туди ж намагалися включати й українців, але заходами ОУН більшість відмовилися. Останнім потягом виїхали майже всі члени ОУН, а через два дні, 19.08.1945 р. радянські війська зайняли Харбін й одразу ж були розстріляні НКВД провідні діячі УНК та сотні інших.
На Далекому Сході ОУН проводила власну політичну лінію, передусім опираючись на власні сили й намагалася бути її суб’єктом та незалежним чинником. Можемо з певністю робити висновки, що праця членів ОУН серед українців Маньчжурії дала значних результатів, зважаючи на те, що там автономно діяла обмежена кількісно група без постійної політичної й фінансової допомоги.
Автор: Микола Посівнич
