Українська Народна Республіка виникла в буремні часи, у неї не було можливості перебувати в умовах поступової еволюції. Її державність народжувалася в момент, коли Європа буквально тріщала під тиском Першої світової війни, імперії розпадалися, а на уламках старих порядків кожен хотів установити нові. УНР постала між кількома силами, для яких українська незалежність була перешкодою, а не природним правом. Саме тому її досвід так важливо переосмислити сьогодні, бо він надзвичайно влучно лягає на полотно сучасності. Саме зараз, у час чергової боротьби за наше існування.
Історичний контекст: світ змінюється, народжується УНР
Під час Першої світової війни Європа і світ загалом зазнають значущих змін. Стара картина світу досить активно коригується: десь малюнки стираються, десь творяться нові. Початок ХХ століття дав українцям шанс врешті намалювати щось своє, окреме.
У 1917 році відбулося те, про що попередні покоління інколи навіть не наважувалися казати вголос: почала вмирати Російська імперія, яка століттями цілеспрямовано нищила будь-яку форму української суб’єктності. На її уламках швидко формувалися національні рухи, і Україна стала доводити право на своє існування не тільки словом, але й ділом.
Було доведено те, що сьогодні для багатьох звучить природно: українці мають право на власну незалежну державу, власні закони та власну армію. Але саме в момент народження УНР з’ясувалося, що шлях до цього буде набагато важчим, ніж видавалося на хвилі ейфорії.
Створення УНР: початок державності
Проголошення УНР виявилось набагато довшим і складнішим, ніж цього можна було очікувати. Довелося пройти крізь чотири Універсали, і лише останній проголошував кінцевий відрив від Росії. Утім, важливо розуміти, що держава народжувалась між двох вогнів: вогню, який палав усередині країни, та того, який горів ззовні. Різноманітні політичні групи з украй різними поглядами всередині держави, відсутність досвіду державотворення, хаос війни та претензії сусідів.
Вогонь внутрішній полягав у тому, що, як вже було зазначено, керівництво країни не мало ані досвіду, ані єдиного бачення побудови держави. Внаслідок цього було припущено низку стратегічних помилок, найфатальнішою з яких стало принципово скептичне, подекуди й відверто вороже ставлення до регулярної армії як до основи державного суверенітету, так і явища загалом.
Забігаючи наперед: таке ставлення до армії має стати для нас як для суспільства уроком. Така позиція щодо мілітарності мала під собою чітке ідеологічне підґрунтя. Значна частина Української Центральної Ради сприймала регулярну армію як спадок минулого та інструмент насильства, який був цілком несумісний із революційними уявленнями про нову, «демократичну» державу. Натомість ставка робилася на добровольчі формування, народну міліцію.
Звичайно, в теорії, в окремому ідеальному світі, це виглядало загадково, ба навіть привабливо. Проте в такому світі ми не живемо і ніколи не будемо. На практиці ж це означало відсутність єдиного командування, внаслідок чого була підірвана дисципліна та можливість швидко реагувати на загрози. У найважливіший момент державності, а саме коли вона народжується та веде боротьбу за своє життя, держава свідомо відмовляється від одного з основних стовпів свого існування.
Цю помилку згодом визнавали й самі учасники подій. Наприклад, у спогадах Володимира Винниченка простежується чітке розуміння того, що регулярне військо розглядалося як загроза революції, а не як основа державності. Проте революційні ілюзії не витримали зіткнення з реальністю. Все це відбувалось у моменти, коли навіть Перша світова війна ще не була завершена. І саме в цей момент внутрішній вогонь стикається із зовнішнім.
Перший «вогонь»: більшовицька агресія
Зі Сходу суне більшовицька Росія, для якої українська державність була лише тимчасовою аномалією, проявом непокори. Для них ми були не до кінця зрозумілою сепаратистською «пухлиною», яку треба було негайно лікувати: силою, пропагандою, терором. Війна більшовиків з Українською Народною Республікою — це не війна за територію. Це війна із самим фактом існування незалежної України.
Другий «вогонь»: тиск із Заходу та польські амбіції
Із заходу справи виявилися не простішими. Польща лише відновлювала свою державність, проте вже дивилася на ці землі крізь призму власних геополітичних інтересів. Західноукраїнська Народна Республіка стала ще одним фронтом у цій битві, проте зрештою виявила, що інколи навіть потенційні союзники не готові визнавати українську волю. Союзи тут ставали радше миттєвими, крихкими та часто перетворювалися на нові втрати. Саме це змушувало УНР існувати та вести боротьбу в умовах повної відсутності міцного тилу.
Третій «вогонь»: війна з білою Росією
Окремою проблемою стала біла Росія. Хоча її ідеологія разюче відрізнялася від ідеології більшовиків, це не завадило їй також відмовлятися визнавати українську державу. Для УНР це означало конфлікт не з одним конкретним режимом, а з імперськими світоглядами різних відтінків. Червоні й білі хоч і були різними, проте в одному залишалися єдині завжди: українська держава не має існувати.
У таких умовах боротьба за Українську Народну Республіку набула вельми нетипових форм. Класичні методи ведення війни за умов втрати території та ресурсів, як виявилось, були малоефективними. Згодом історія покаже, що цей досвід не є унікальним лише для ХХ століття.
Вирішальну роль у збереженні військового потенціалу УНР відіграли добровольчі формації, які певною мірою компенсували наслідки антимілітарної політики. Показовим у цьому сенсі є приклад Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, який згодом очолить майбутній полковник армії УНР Євген Коновалець. У перший тиждень до лав підрозділу вступлять лише близько двадцяти добровольців, однак з плином часу курінь переросте в корпус і стане одним із найбоєздатніших та найвмотивованіших підрозділів Дієвої армії УНР. Подібні трансформації — від невеликого добровольчого ядра до повноцінного бойового формування — ще повторяться в історії України.
Спадщина УНР: мазепинці ХХ століття
Попри всі зусилля, зовнішній тиск і внутрішні суперечності поступово підточували Українську Народну Республіку. Держава буквально перебувала поміж двох вогнів: не було ані стабільного тилу, ані фронту. Це призведе до того, що УНР під натиском поступово втрачатиме контроль над власними територіями. Це був поступовий процес виснаження, а не одномоментний крах.
Однак усе це не означало, що ідея держави зникла. Те, що намагалися знищити фізично, неможливо було знищити на рівні світоглядному. У певний момент Українська Народна Республіка опиниться в «трикутнику смерті», поступово втрачаючи свої землі та людей. Зрозумівши ситуацію, в якій вони перебували, керівництво УНР приймає рішення про організацію рейдового походу територією України залишками сил. Ця подія згодом отримає назву «Перший зимовий похід». Яскравий приклад того, як українці, навіть у часи, коли, здавалося б, важче вже не буде, знаходять у собі сили продовжити боротьбу. Цим походом вони показали українському народові й довели самим собі, що боротьба ще триває.
Ось чому боротьба за УНР набула нетипових форм. Коли держава знаходилась у такому становищі, гучніше за все за неї говорила її армія. Зимові кампанії намагалися врятувати українську армію, її дух, та донести населенню: ми боремося і ніхто не збирається відпускати ідею незалежної України. Перший зимовий похід Армії УНР нагадав про це також, що не менш важливо, росіянам.
Чому про це мають знати всі?
Бо все це — не просто сторінка з підручника. Це наша з вами історія, уроки з якої треба засвоїти та не припуститися помилки, які були колись допущені:
- без армії й чіткої вертикалі управління незалежність носить лише декларативний характер;
- імперія завжди змінює прапори, гасла, але ніколи не змінює ставлення до України;
- союзники, якщо й існують, то ніколи не поставлять наші інтереси вище своїх власних;
- держава програє не тоді, коли втрачає територію, це стається тоді, коли ворогу вдається знищити саму ідею існування державності, змінити та зламати світогляд;
- українська традиція опору тримається на ієрархії, дисципліні та волі до боротьби.
Ми, на думку багатьох, давно вже мали б зникнути. У таких важких умовах надзвичайно важко зберегти свою державність, мову, світогляд. Проте нам це вдалося, вдається і буде вдаватися. Всі мають бачити та розуміти: ми боролися завжди. Боролися незважаючи ні на що: чи то Росія, інші окупанти, тиф, техногенні катастрофи, концтабори або геноцид. Нас знову назвуть: мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями. Але від цього менше українцями ми не будемо. Скільки б різних епітетів росіяни не вигадали для того, щоб нас розділити — в них нічого не вийде.
І навіть у найтемніші часи, коли все свідчило про те, що подальша боротьба не має сенсу, українці завжди знаходили тоненьке джерело світла або самі ним ставали. У такі часи варто особливо дбайливо берегти думку про те, що лише декілька поколінь тому українці не опустили руки в ситуації, коли становище було набагато важчим. Саме тому сьогодні ми не маємо допускати й крихти сумніву в наших головах та серцях: боролися, боремося й будемо боротися.