Він не повинен був брати участь у штурмі Іловайська, але напросився у бій, що став для нього останнім.
Олег «Аксьон» Аксененко народився 14 липня 1994 року у Луганську. У рідному місті брав активну участь у вболівальницькому русі футбольного клубу «Зоря». Був дуже енергійним юнаком. Друзі запам’ятали його як розбишаку, що розбивав дівочі серця. Олег був справжнім патріотом, завжди готовий стати на оборону своєї землі. Тож з початком Революції гідності майбутній азовець відправився на Майдан відстоювати правду та захищати Україну.
Коли розпочалася війна на Донбасі, луганчанин Олег Аксененко не замислюючись пішов добровольцем на фронт, аби звільнити від ворога рідне місто та не допустити поширення сепаратизму по всій країні.
Аксьон став одним із перших добровольців батальйону «Азов». Попри постійні проблеми з дисципліною, він завжди першим визивався на складні та небезпечні завдання. Юнак часто потрапляв у курйозні ситуації та з легкістю з них виходив, згадують побратими.
«Якось Аксьон поїхав на екзамени до Києва, а в той час потяги через раз йшли з Маріуполя через вже окупований Донецьк. І ось Аксьон прокидається в футболці «Азов» на одній із зупинок і з жахом усвідомлює, що це Донецьк. Того разу удача не зрадила йому і він спокійно проїхав далі»
– розповідає друг Кірт, тодішній командир першої чоти другої сотні.Фатальним днем стало для Аксьона 20 серпня 2014 року. Це вже була третя спроба штурму Іловайська. Цього разу бійці «Азову» розуміли, що в місті багато укріплень, що противник збирає сили, та є достовірна інформація, що в Донецьку формується потужна бронетанкова група із 100 машин для удару. Перед бійцями стояла задача: швидше взяти Іловайськ, знищити залізничну інфраструктуру та готуватись до оборони. Шанс один з десяти, але була обіцяна підтримка штурмової авіації та бронегрупи, якої так і не дочекалися ні азовці, ні їхні побратими з «Донбасу».
«Ми кілька разів працювали в парі з Аксьоном на бойових завданнях в Маріуполі та околиці – це дійсно сміливий хлопчина. Він не був з нами на першому штурмі Іловайська і не мав бути й на цьому, отримав «наряд» за порушення. Але напросився і переконав сотника і мене взяти його з собою. Я досі іноді жалкую, що не наполіг на тому, аби він залишився»
– згадує Кірт.Під час того пекельного бою за Іловайськ групу бійців, в якій перебував Олег, ворог закидав гранатами. Одна з них розірвалася поруч з Аксьоном, осколком йому поранило око та ногу. Пізніше в Старобешевому, чекаючи на евакуацію з повітря, він помре у побратимів на руках.
Поховали Олега 24 серпня 2014 року на Байковому кладовищі в Києві. Та товариші вірять, що колись Аксьон «повернеться» у рідний Луганськ.
Його відважні вчинки, віддану дружбу та героїчну загибель закарбував на сторінках свого роману «Чорне сонце» Василь Шкляр.
Воїн посмертно нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня – за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Пам’ятаємо!
Помстимося!
