«Є ціль, до якої ми ще, на жаль, не дійшли, а лишати це на півдорозі не можна. Хто, якщо не ми? Воювати мають ті, хто відчуває всередині себе потребу в цьому», – говорив Сергій Амброс.
Сергій Амброс народився 16 травня 1990 року в місті Черкаси. Був дуже розумною та начитаною людиною. Із золотою медаллю закінчив гімназію, цікавився спортивним та патріотичним життям рідного міста. Добрий, щирий, намагався нікого не образити, завжди стояв за справедливість. Надзвичайно чесний, ніколи не приховував емоцій та почуттів. Він був багатогранною особистістю: любив читати, цікавився різними видами спорту. Окрім цього, Сергій цікавився і туризмом.
Цю людину знали і поважали в політичному колі на місцевому рівні, у фанатському футбольному русі був також одним із основних учасників, завжди був попереду як на тренуваннях, так і на виїздах. Підтримував усі організації міста, які виступали проти вживання алкоголю, пропагував здоровий образ життя. Мав неабиякий авторитет не тільки у русі Черкаських Ультрас, а й був впізнаваним активістом, спортсменом у самому місті. Одразу після початку війни в числі перших одинадцяти черкащан в «Азові» став до лав нашого підрозділу. Був мужнім та відважним воїном полку, бойове братство якого донині асоціює Сергія із соколом. Амброс любив цих птахів і завжди хотів відчути ту свободу, в якій живуть вони живуть. Напевно з цієї причини і любив подорожі та усе, що з цим пов’язано.
Друг Амброс був активним учасником Революції гідності. Коли почалась війна на Донбасі, довго зволікати не став та вже у травні 2014 року прийняв рішення вступити до лав тоді ще батальйону «Азов». Приїхавши на схід, проявив себе хоробрим воїном, який в будь-якій ситуації залишався з холодним розумом і не піддавався страху. Дуже швидко пройшов шлях від солдата до лейтенанта. Побратими кажуть, що Сергій був «людиною-боротьбою». Амброс пройшов шлях азовця, починаючи із запеклих наступальних операцій у Мар’їнці, Іловайську.
Сергій Амброс був людиною, для якої вчинки важливіші за слова, і своїм прикладом він виховав власне оточення. Мав надзвичайно багато друзів, як у рідних Черкасах, так і в «Азові». Побратими пам’ятають Амброса як нестандартного, далекоглядного, зважливого, активного хлопця. Називають своїм справедливим та мудрим учителем, який завжди мав власну думку та умів дати потрібну пораду, що б не сталося він був готовий вислухати і допомогти. Рішення Амброса були завжди справедливими, за що побратими його поважали та шанували.
В одному з інтерв’ю на телебаченні друг Амброс якось сказав: «Я вважаю, що воювати мають ті, хто відчуває внутрішню потребу в цьому. Адже є люди, які мають працювати, допомагати нам у містах, стежити за тією владою, яка прийшла, бо ми не можемо цього зробити. Тож нехай вони краще залишаються і приносять користь народу в інший спосіб». За словами побратимів, Сергій був впевнений, що з будь-якої ситуації є вихід, а на завданнях був готовий піти за побратимами до самого кінця. Амброс користувався авторитетом серед особового складу та був відданий своїй справі.
Сергій загинув 18 лютого 2015 року. У день своєї смерті він не повинен був їхати на бойовий виїзд, оскільки на той час, пробувши рік в «Азові», збирався переходити з лінійного підрозділу до штабу, говорив з посмішкою: «Щоб матері було спокійніше, усе одно нічого не відбувається, а їй цього не поясниш». Але коли дізнався, що його побратими збираються їхати на позиції, не зміг втриматися, і все ж таки потрапив до Широкиного. Під час виконання завдання розрахунок, до якого входив Сергій, потрапив під безперервний артилерійський та мінометний вогонь сепаратистів. В ході бою воїн отримав важкі поранення, які виявились несумісними з життям. Того ж дня друг Амброс помер у лікарні міста Маріуполь.
«Він був воїном і загинув як воїн. Це величезна втрата для всіх нас», – пригадував під час одного з шикувань командир полку «Азов» Редіс.
«Перед Широкинською операцією Амброс зробив собі татуювання із зображенням сокола, – пригадує побратим Желько. – Йому дуже подобався цей птах. 18 лютого, саме того дня, коли він поїхав на «Маяк» і отримав тяжкі поранення, до мого вікна на базі прилетів сокіл. Він посидів на балконі кілька секунд і полетів, після чого до мене в кімнату зайшли товариші та сповістили про смерть Амброса… Коли з ним прощались у рідному місті, над центральною площею теж літав цей птах, що також дуже дивно. Я думаю, що він не загинув, а став соколом. А прилітав, аби ми знали, що він живий, просто має тепер іншу подобу».
Черкаські друзі пригадують: «Амброс завжди мав власну точку зору, а свої думки постійно підтверджував аргументами. Коли хлопці почали збиратись на Схід, він, не роздумуючи, вирішив поїхати теж. Бо «хто, якщо не ми?» – так він говорив». Розповідають, що він любив вивчати все нове: «Завжди перебував в пошуках істини, з ним було цікаво подискутувати. Людиною був дуже начитаною та грамотною, добре вчився і в школі, і в університеті, сім’я його благополучна завжди була, дуже правильно його виховали. Він не був бунтарем, був мирним. Займався бойовими видами спорту, але виступав проти насильства, він уникав цього завжди. Все зважував, перш ніж приймати рішення».
Черкащанин Сліп згадує Амброса: «Сергій був далекоглядною людиною з великими планами на майбутнє, з розумінням цього життя, з розумінням майбутнього і його смерть вразила нас усіх. Вона оповита міфологемами. Коли він помер, хлопці ще сиділи в Урзуфі на базі, і побачили, як на підвіконні, в кімнаті де він жив, приземлився сокіл. Так само той сокіл літав над Соборною площею в Черкасах, коли його хоронили. І так само, коли ми одного разу прийшли на кладовище і не могли знайти його могилу, одному з наших, Адвокату, який жодного разу не був на кладовищі, сокіл вказав дорогу, і це була могила Амброса».
Через два роки після загибелі азовця у його рідному місті відкрили спортивний зал, присвятивши його пам’яті мужнього воїна – Сергія Амброса.
Амброс мріяв, аби українська нація прокинулась, захоплювався патріотичним вихованням молоді. Саме такі люди як Амброс мали будувати нову країну та нове майбутнє, тож саме на нас лежить обов’язок продовжити справу нашого побратима.
Указом Президента України «за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Сергій Амброс нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Пам’ятаємо!
Помстимося!
