Шість років тому у лютому полк «Азов» разом із іншими підрозділами сил АТО швидкою атакою протягом п’яти діб відвоював Широкине та кілька сусідніх населених пунктів, розширивши безпечну зону довкола Маріуполя. Засновник «Азову» та один з ініціаторів та командирів тієї операції Андрій Білецький рік тому написав у своєму блозі: «Якщо ми будемо пам’ятати про успіх, культивувати волю до боротьби – ми переможемо в підсумку… Головне – не знецінювати і не зливати великі вчинки». Погоджуючись з цими тезами, сьогодні, 10 лютого, у день початку Павлопіль-Широкинського наступу, пресслужба полку «Азов» покроково згадує всі деталі тих подій: як планувався цей наступ, які досягнення він приніс і якою ціною посів одну з найважливіших сторінок в історії теперішньої війни.
Обставини, що спонукали до негайних та рішучих дій
На період грудня 2014-го – січня 2015 року склалася досить складна ситуація по всій лінії фронту. Відносний спокій був лише на південному напрямку, де українські позиції обстрілювалися з мінометів, подекуди працювали танки, а супротивники ходили на розвідку один до одного. Враховуючи критичність ситуації на інших ділянках фронту, командування полку «Азов» прийняло рішення зробити на півдні вагомий крок, що був у межах сил підрозділу. Тоді разом із командуючими Національної гвардії, які очолювали угрупування військ у тодішньому секторі «М» та управлінні НГУ у Києві, розпочалося планування масштабної операції зі звільнення територій «сірої зони». Згодом, у лютому 2015-го, вся країна почула про успішний наступ, який в «Азові» назвали Павлопіль-Широкинським.
«Перемир’я, яке було підписане за першими Мінськими домовленостями у вересні 2014 року, постійно порушувалося – лінія розмежування горіла, а протистояння перетворювалося на позиційну війну. 16 січня 2015 року пав Донецький аеропорт, і майже одразу розпочалися бої на Дебальцівському плацдармі, а саме Дебальцеве мало всі шанси опинитися у котлі, через що на півночі над українськими угрупуваннями нависла серйозна загроза. Ми ж у цей час проводили масштабні розвідувальні операції від моря до Волновахи, прораховували слабкі місця ворога, дивилися, де можна найболючіше вдарити противника, щоб відтягнути сили з півночі на південь. Наші розвіддані давали можливість робити адекватну оцінку тодішньої ситуації – ворог мав порівняно невеликі угрупування військ у нашій зоні відповідальності. Тоді ми розуміли, що штаб противника, який на той час розміщувався за Октябрем (із 2016 року Верхньошироківське – ред.), міг стати нашою ціллю, якщо все грамотно спланувати та швидко атакувати. Але такий задум повністю суперечив усім мирним договорам із противником, які існували на той час», – пригадує в інтерв’ю виданню «Національна оборона» екскомандир полку «Азов» Ігор Михайленко на псевдо «Черкас» , який керував підрозділом на момент проведення Павлопіль-Широкинського наступу.
Черкас говорить, що важливою передумовою проведення Павлопіль-Широкинської операції став і обстріл Маріуполя 24 січня 2015 року, унаслідок якого загинуло 30 цивільних осіб, а понад сотню було поранено. Місто піддалося обстрілам «Градами» зі сторони Комінтернового, і ця страшна трагедія, за словами екс-командира, розв’язала їм руки і дала можливість отримати схвалення дій на рівні сектора «М».
«Ми не мали права чекати і рішення про наступ було прийняте. Планування операції тривало від середини січня до початку лютого. Кінцевий етап планування відбувся у перші дні лютого, тоді підрозділи, які мали брати участь у цій операції разом із «Азовом», отримали наказ прибути до Маріуполя. Згідно з узгодженим планом, від ЗСУ ми мали б отримати танковий взвод і його охорону, від Національної гвардії – забезпечення артилерією, від МВС під наше тактичне керування передавались підрозділи «Східний Корпус», «Берда», «Сокіл» та «Скіф». Також частини батальйону «Донбас», який базувався у Маріуполі, планували нас посилити 15 лютого, щоб ми після виходу з Широкиного передали їм позиції для реорганізації своїх сил, – називає Черкас придані «Азову» сили на час наступу та одразу згадує азовця, якого у полку вважають першим загиблим у цій операції. – Перед початком операції ми вже мали одного загиблого з позивним Уж (командир розвідгрупи «Азову», капітан Степан Криворученко – ред.). Під час підготовки до наступу 5 лютого він нарвався на розтяжку на лінії, яку займав противник. Уж прийняв на себе більшість осколків, врятувавши 6 молодих побратимів, хлопців 20-23 років. Він був одним із тих, хто мав надати нам дані про розміщення сил противника, та, на жаль, через його загибель групі цього зробити не вдалося. Хоч Уж і загинув до початку самої операції, проте ми відносимо його до списку загиблих у Павлопіль-Широкинському наступі».
Старт операції: «Азов» іде у бій
Зі слів Черкаса, сили «Азову» вели три напрямки атаки на такі населені пункти: Широкине, Павлопіль та Комінтернове. Після взяття цих населених пунктів азовці мали висунутися на Октябр – кінцеву точку:
«Якби тоді все склалося успішно, Комінтернове пало і Широкине зламало Саханську дугу (ділянка асфальтованої дороги південніше Саханки, де розташовувалися укріплення ворога, звідки ті непрямою наводкою обстрілювали українські позиції – ред.), то це дало б можливість створити загрозу штабу угрупування сил так званої «ДНР». «Азов» висунувся у наступ силами трьох рот».
На момент початку наступу 10 лютого в «Азові» все йшло за планом: до 10-ї ранку підрозділ зайняв ключові позиції. У Павлопіль заходили перша рота полку «Азов» під командуванням Редіса та азовська розвідка. Вони мали отримати підтримку у вигляді трьох танків Збройних сил України, проте в останні години перед наступом техніку давати відмовилися. Коли азовці заходили у Павлопіль, розпочалася досить серйозна сутичка – з ворожими танками, з артилерією, але селище все-таки зачистили та успішно укріпилися в ньому. Фактично за тією ж схемою відбувалось зайняття позицій в інших населених пунктах, а саме: третя рота під командуванням Гала тоді зайшла у Комінтернове, а друга під командуванням Кірта – у Широкине. У Комінтерновому азовці підняли синьо-жовтий прапор. Хлопці і нині згадують, що місцеві мешканці чекали на визволення українськими військами, було видно, що вони хотіли захисту.
«Через відмову надати нам танки, що дуже нас підвело, у ході операції довелося змінювати плани. Ми вирішили атакувати у напрямку Широкиного – там було найбільше скупчення військ і ми, по суті, могли на той момент взяти Саханку. Друга рота зайняла першу лінію на Широкинському напрямку, вибила противника з другої лінії оборони, відтіснивши його вглиб Саханки. У відповідь противник почав стягувати свої сили, а саме бронетранспортні засоби: БМП, БТР та танки. Ми запросили допомоги артилерії НГУ та ЗСУ, яка нам не дуже допомогла, тож довелося залишити другу лінію оборони і відступити на нашу першу лінію – це верхні позиції у Широкиному (крайні будинки), які розташовувалися в сторону Новоазовська, та Широкинські висоти з повноцінним укріпрайоном. Тобто ми створили дві лінії оборони, а також координаційний штаб на «Маяку». О 12-й годині відбулися дуже серйозні атаки ворога на Комінтернове, були втрати серед цивільного населення, наш полк мав декількох поранених і почався серйозний бій на напрямку Заїченко – Комінтернове, – згадує Черкас перший, доволі непростий день наступу. – Третя рота тоді проявила характер, але після обіду вищим командуванням сектору «М» було дано наказ відступати з Комінтернового, і для того, щоб підтримати відхід третьої роти, ми зняли людей і з Павлополя. Перша рота отримала наказ доотримати боєкомплект, перегрупуватися, провести реорганізацію та очікувати на базі наступних команд. Їх і розвідку ми знімали з Павлополя під час сутінок, десь о 4-5-й годині вечора, проте тоді розуміли, що покинути всі позиції було б неправильно, адже ми мали тримати за собою лівий фланг Широкиного. Враховуючи це, було вирішено розташувати третю роту у Лебединському. Азовці поставили там свої дозори та укріплення, щоби ворог не підступився до наших сил, у разі їхнього наступу із села Заїченко. Увечері 10 лютого ми вистроїли оборону, опираючись на наступні блокпости: 13-й, 14-й, тримали роти у Лебединському та Широкиному. Між цими позиціями регулярно відбувалася ротація серед наших рот та приданих підрозділів МВС. Постійно на позиціях стояло від 150 до 200 чоловік. Ворог же почав відтягувати сили на південь, хвилюючись, що втратить території аж по Тельманове (із 2016 року Бойківське – ред.), і вже наступного дня це відчула азовська артилерія».
Перший день оборони, 11 лютого, для підрозділу почався із трагедії – втрати азовця із позивним Брат (боєць «Азову» Дмитро Коряк – ред.). Під час мінометного обстрілу, коли змінював своїх побратимів на позиціях, він отримав осколкове поранення, від якого загинув майже одразу. Міна впала в декількох метрах від хлопця. До останнього азовець не випускав із рук автомат, тримаючи палець на спусковому гачку, він був готовий вражати ціль, через що бійці, згадуючи Брата, називають його першим загиблим азовським легіонером.
Обстріли артилерією були все частішими, селище нещадно рівнялося із землею. Було прийнято рішення про евакуацію мешканців, які ховалися у сараях та підвалах. Азовці в проміжках між чергуваннями на позиціях ходили по домівках та сповіщали жителів про час і місце зборів для евакуації.
Вже на другий день наступальна операція, за словами Ігоря Михайленка, переформатувалася в оборону:
«12 лютого противник здійснив чергову спробу атакувати наші позиції – сепаратисти буквально у повний зріст йшли в атаку по відкритій місцевості. Азовці легко відбивалися і через те, що під час цих атак ворог поніс неймовірні втрати, прозвали їх «Атаками зомбі». З того часу, як ми зайняли свої позиції, нам дали підтримку лише сили Міністерства внутрішніх справ (підрозділи Нацгвардії та батальйони патрульної служби – ред.). Всі інші підрозділи ЗСУ або взагалі не надали допомоги, або надавали її дуже довго, бо їм не надходили на це команди».
Дні найзапекліших битв Широкинського протистояння
14 лютого – день масованої атаки на позиції, який приніс «Азову» трагічні втрати.
«Ворог вже достатньо накопичив сил та провів планування – це було видно за їхніми діями, – пригадує Ігор Михайленко. – Ми дали команду особовому складу бути в повній бойовій готовності на позиціях. Вранці 14 лютого в село зайшли 5 танків та близько десятка легкої броньованої техніки і почався серйозний бій у самому Широкиному. У тому бою сили противника значно переважали наші, сили прирівнювалися навіть не 1 до 3. Їхня операція була спланована до дрібниць, і противник чітко знав, де діяти краще, тому нам довелося залучити максимальну кількість сил, які на той момент були у Широкиному, готувати резерви та спостерігати за перебігом подій загалом».
Наступ на наші сили почався о 6-й ранку із Саханського перехрестя. Основна маса штурмовиків йшла за посадкою, бронегрупа чекала на прихід піхоти. Всі точки сепаратистів було дуже погано видно з командного пункту на «Маяку». Противник протягом перших годин бою зайняв домівки на початку вулиці Логозинського. За словами Черкаса, перевага у важкій техніці з боку сепаратистів давалась взнаки, і завдяки цьому вони змогли поглибитись практично в центральні вулиці Широкиного:
«Наш танк, що був біля «Маяка», відійшов на дозарядку, а БТР вийшов на вулицю Гагаріна. Там він відпрацював по ворожому танку, внаслідок чого той заглох. БТР мав небагато часу, щоб відступити, бо хоч танк не рухався, башта його була боєздатна. Екіпаж БТР вчасно зреагував на те, що башта повертається прямо на них, вони вискочили з машини. Танк спрацював по БТР. Було багато поранених, піхота, що йшла за технікою, отримала контузію».
З гордістю говорить Черкас про знищену техніку ворога та інші їхні втрати:
«За 14 лютого ми підбили два танки противника, кілька легкоброньованих та транспортних машин із особовим складом, та, за нашими даними, знищили досить багато живої сили ворога – більше сотні осіб. Ми, на жаль, також мали втрати, але вони були не порівняними з тими, які поніс противник. Під час нашого штурму ворог буквально трупами засіяв Широкине. За цей бій перший командир «Азову» Андрій Білецький дав назву «Залізна» другій сотні полку, хлопці з якої у складних умовах стримали наступ ворога. Відступивши, наші сили зайняли важливі позиції на висотах і не дали противнику наступати далі. Сепаратисти ж залишилися внизу, тому їхні позиції добре прострілювалися і вони продовжували зазнавати втрат».
14 лютого полк «Азов» втратив трьох бійців: Бенча, Ернеста та Чемпіона (бійці «Азову» Роман Черненко, Ігор Гольченко та Володимир Радіонов – ред.). Всі хлопці загинули героїчно у бою.
«Я хотів би згадати Чемпіона, який, по суті, врятував побратимів на «Спартані», на якому намагався протистояти ворожому танку, що вистрілив та повністю розірвав його тіло, – із сумом говорить Черкас про болючу для азовців втрату. – Чемпіон був досвідченим бійцем і, я думаю, що у майбутньому він міг стати серйозним командиром і важливою фігурою для нашого підрозділу…»
Сили обох сторін 14 лютого перехрестились у самому селі. Працювати будь-якою зброєю було важко, бо по одній вулиці йшли наші бійці, з паралельної вулиці – сили противника. Протистояння відбувалося в контакті до 30 метрів. БМП противника вискочила на вулицю Радянську і доїхала майже до моста, як тут її підбила азовська ПТКР із лівого флангу. То був боєць із позивним Морган, який під час цієї операції підбив ще два танки.
Противник, побачивши, що не може взяти висоту, на якій розміщувались наші основні сили, закріпився на перших двох вулицях, зайшов у школу і почав витісняти бійців. Сили противника на той час дорівнювали силам батальйону. За розвідінформацією, тоді там була рота осетин і близько 2-3 рот повноцінних псевдоДНРівських російських військ.
14 лютого, за даними штабу «Азову», склалася така картина: за підрозділом залишились вулиці Комсомольська, Котовського до вулиці Радянської, а також вихід на дзвіницю і лівий фланг – будинки та «Маяк». Тут всюди були бліндажі та укріплення. У стратегічному плані наші війська мали перевагу.
Уявне перемир’я
На п’ятий день проведення операції у її хід втрутилися так звані «мирні Мінські перемовини».
«Коли ми дізналися, що 15 лютого підписуватимуть другий Мінський договір і буде введений стан перемир’я, то спробували контратакувати рано-вранці з 14-го на 15-те сили противника і відбити у них Широкине, щоб лишити за собою село. На момент 14 лютого вже підтягнули свіжі сили 79-ї бригади і морську піхоту, яка посилила нас на Лебединському технікою та артилерією, відмінно працювали і їхні танкісти. «Азов» в авральному темпі спланував контратаку. 14 лютого було поранено понад 100 бійців полку, ми були знекровлені, – так коментує Черкас «Національній обороні» самі передумови завершення операції. – Дії на міжнародній арені показували, що нам треба або прискорити відбиття позицій, або залишити їх. В Дебальцевому також проводилась операція з виведення військ. 14 лютого ми втратили трьох побратимів, бійці перебували у важкому моральному стані. Контратака, яка почалася вдосвіта 15 лютого, забрала життя ще трьох азовців: Козака, Сіфа та Чавура (бійці «Азову» В’ячеслав Кирилов, Антон Грицай та Михайло Чеботарьов – ред.). Перед атакою ми втратили Акелу та Кутуза (бійці «Азову» Микола Троїцький та Олександр Кутузакій – ред.), які поспішали забрати наших поранених і, проскочивши потрібний блокпост, заїхали у саме село, де їх розстріляли. Нам не вдалося повністю відбити Широкине, тож 15 лютого стало для «Азову» важким днем, який почався з втрат вранці. Під кінець дня ми отримали допомогу від «Донбасу», почалася ротація підрозділів. Ми вивели звідти частину другої роти та частково третю. 16-18 лютого ми контролювали наші позиції у західній частині села та домінуючі висоти, супротивник же зосередився в його східній частині. Постійно пристрілювалася ворожа артилерія, пристрілювалися наші сили у стрілецьких боях, тож можна з упевненістю сказати, що підписане у ті дні Мінське перемир’я на ситуацію у Широкиному не поширювалося. «Азов» же міцно тримав оборону та укріплявся».
Спіткала у ті дні «Азов» іще одна болюча втрата, про яку нагадує Черкас:
«Треба згадати Амброса (боєць «Азову» Сергій Амброс – ред.), який загинув 18 лютого від осколкового поранення у той момент, коли наші сили вже мали повністю відходити у тил. За пару годин до згортання штабу і нашого виходу з Широкиного прилетіла міна і його поранило осколком у голову. Амброс загинув, не доїхавши до лікарні».
Шість років потому Павлопіль-Широкинська операція лишається найрезультативнішим наступом за весь час АТО. Ця операція стала променем надії у період найважчого етапу російсько-української війни для всіх наших військових хоча б з однієї причини: після великих втрат в Іловайську, постійних боїв у Донецькому аеропорту, втрат і поразок на лінії розмежування вона була єдиною на той час успішною зі звільнення досить великої ділянки фронту. Полк «Азов» отримав величезний досвід, а також висоту, з якої наступні півроку, до необґрунтованого рішення вивести підрозділ з позицій, нещадно знищував противника. Павлопіль-Широкинський наступ відновив честь української зброї. Він став переломним моментом у житті кожного азовця та назавжди здобув для полку «Азов» ім’я підрозділу-переможця.
У статті використані матеріали з архіву видання «Національна оборона» та фотографії пресслужби полку «Азов»