Рівно чотири роки тому бійці на той момент ще батальйону АЗОВ взяли участь у блискавичній спецоперації зі звільнення стратегічно важливого міста Мар’їнка, яке розташоване на підступах до Донецька. Цей бій став одним із найуспішніших за час війни не тільки для азовців, але і для всього українського війська. Звільнення Мар’їнки стало для багатьох хлопців «бойовим хрещенням». На той період бійці-добровольці ще не мали гідної військової підготовки та навичок, але їх жага до перемоги та звільнення українських земель від терористів була значно вища за всі страхи, у тому числі і страху за власне життя.
Своїми спогадами поділився боєць 2-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону з позивним Поляк, який того спекотного серпневого дня разом із побратимами взяв участь у визволенні Мар’їнки від незаконних збройних формувань.
«На той момент ми не дуже добре знали, куди їдемо, — пригадує друг Поляк. — Хтось може і знав, але ми ні. Знали, що десь близько до Донецька, але що саме в Мар’їнку — ні. Уже коли приїхали та вивантажились, то наш взводний друг Гризло відкрив карту та почав пояснювати, де ми знаходимось і яка задача перед нами стоїть».
Для Поляка цей бій став першим, тож і спогадів та вражень залишилось чимало.
«Виїхали ми рано вранці, ну а в саму Мар’їнку приїхали вже ближче до обіду. Добре пам’ятаю, на якому ентузіазмі всі нестримно рвались у бій. Тоді ніхто навіть і думати не думав про якісь поранення чи смерть. Разом із нами були ще бійці батальйону «Шахтарськ» та придані сили 51-ї бригади. Із самого початку за планом наш взвод мав йти за УШЧ (ударно-штурмовою чотою), яка була під командуванням друга Гала, але щось там змінилось і ми залишились у прикритті.
Дуже добре пам’ятаю ті відчуття, коли десь щось відбувається, ти чуєш по рації якісь вибухи, нестримний потік повідомлень про вогневий контакт та поранених — а ти сидиш у прикритті й думаєш, чому всі там, усі воюють, а ти маєш сидіти й тільки заздрити. Але проходить трохи часу й наш взвод відправляють міняти хлопців з УШЧ. Пам’ятаю, як ми йшли вулицею й бачили їх втомлені обличчя. Далі ми мали йти та зачищати вулицю, не пам’ятаю точну назву, але здається вулиця Шевченка — якщо взяти все місто, то вона з правого боку. Тоді ж було кілька вогневих контактів із ворогом. Звісно, що на той час ми багато чого з військових нюансів ще не вміли й не знали, діяли більше інтуїтивно, але нам щастило», — пригадує друг Поляк.
Разом із взводом Поляка по вулиці рухався приданий танк 51-ї бригади. Тоді бійці не знали, як правильно взаємодіяти разом із такою технікою, адже танків на той момент в АЗОВі ще не було, тож діяли інстинктивно, та в деяких моментах навіть кумедно. Наприклад, враховуючи, що радіоефір був сильно перевантажений та докричатися до екіпажу танку було не просто — значно легше бійцям було по машині просто стукати, викликаючи танкістів для передачі команд.
«Коли ми вже пройшли ту вулицю та підійшли до виходу із міста на дорогу, яка вела в сторону Донецька, то побачили перед собою блок-пост, — розповідає далі азовець. — Почали робити запит по рації, чий це блок-пост — наш чи сєпарський. Коли почули відповідь, що сєпарський та отримали дозвіл на відкриття вогню — почав працювати танк. До цього я ніколи не бачив так зблизька, як стріляє танк — і ті емоції були неймовірні. Після перших пострілів у блок-пост звідти відкрили вогонь по танку у відповідь — стріляли з РПГ. Тож, випустивши кілька снарядів, танк відкотився назад. Але потім ми зробили запит і надійшла команда пробувати ще, танк знову виїхав та зробив два постріли по ворогу. І так продовжувалося ще й ще. Точно зараз не скажу, але щось приблизно 6–8 разів відбувався оцей рух «вперед-назад».
Після чергового «відкату» назад по хлопцях, які були поруч із танком, терористи почали вести перехресний кулеметний вогонь із двох сторін. Противника не було видно, бійці не знали по кому відповідати, тож довелося відступати. Під час відступу був поранений у ногу один із побратимів Поляка — друг Квас.
«Русич починає надавати Квасу медичну допомогу, а в цей час по нам постійно ведеться вогонь, чути, як над головою пролітають кулі, але не видно звідки стріляють».
У цей день не обійшлось і без сумних подій. Азовці втратили одного зі своїх побратимів — добровольця з Росії, Андрія Балагана. Він був смертельно поранений під час вибуху радіокерованого фугасу. Але навіть це не зупинило добровольців, які продовжували штурмувати Мар’їнку та вже ввечері зачистили місто, повернувши його під контроль українського війська.
Не дивлячись на спеку, втому та певний брак військових навичок, азовці все ж змогли вистояти та помститися ворогу за смерть побратима. Цей бій став для багатьох першим та в якомусь сенсі вирішальним. Азовці отримали того дня безцінний досвід та виконали поставлену перед ними задачу на досить високому рівні.
