Невелике місто Іловайськ ніколи не відрізнялось від сотень інших таких самих містечок Донеччини. Однак події кривавого серпня 2014-го стали однією з найбільш трагічних сторінок української історії.
Російська агресія на Донбасі лише починала розгортатися. Якщо раніше говорили про обстріли з території «братської» країни (ще 11 липня 2014 року), то офіційних даних про присутність регулярних ворожих військ не було. Повідомлялося лише про невелику кількість озброєних сепаратистів в Іловайську.
Перший штурм міста розгорнувся 6 серпня, але завершився невдало. Стало очевидно, що окремі формування збройних сил Російської Федерації перетнули кордон та поспіли на допомогу сепаратистам. Вже 10 серпня українські сили у складі добровольчих підрозділів («Азов», «Донбас», «Дніпро-1», «Миротворець», «Шахтарськ», «Херсон», «Світязь»), підрозділів Збройних сил України (17-ї танкової, 93-ї, 28-ї та 51-ї окремих механізованих бригад), а також 39-го, 40-го та 42-го батальйонів територіальної оборони здійснили другу спробу звільнення Іловайська. За наказом вищого командування батальйон «Азов» провів розвідку боєм, знищивши ворожу техніку, боєприпаси, живу силу та виявивши вогневі точки противника. На жаль, не обійшлося без втрат… Під час запеклих боїв загинули азовці Світляк і Береза, зазнав смертельного поранення Сокіл, зник безвісти Маджахед. Ці події нарешті відкрили світовій спільноті очі на справжнє обличчя російської влади, яка у майбутньому ще довго відкидатиме всі звинувачення у злочині, та стали першим беззаперечним доказом збройної агресії РФ проти України.
Батальйон «Азов» увійшов у Іловайськ 19 серпня. Наступного дня зав’язався важкий бій між азовцями та ворожими силами. Саме 20 серпня смертельних поранень зазнав наш побратим Хома, накривши собою гранату. Ціною свого життя 18-річний герой врятував інших хлопців. Друга граната забрала життя друга Аксьона. Командир батальйону Андрій Білецький, зважаючи на всі обставини, прийняв рішення вивести підрозділ з Іловайська.
Події, що розгорталися паралельно із штурмами Іловайська, не залишали сумнівів: зайняти місто – це ще не перемога. Масовані артилерійські обстріли під Савур-могилою та Красним Лучем по суті відтіснили українські сили та відрізали постачання, таким чином створивши передумови для котла.
24 серпня, коли в українській столиці відбувався парад на честь Дня незалежності, а високопосадовці рапортували про перемоги нашої армії на Донбасі, державний кордон України перетнули колони російської бронетехніки в кількості більше ста одиниць. Увечері 24 серпня було взято в полон 10 десантників з 331-го полку повітрянодесантних військ Росії. У штабі АТО на всі запити про подальші дії відповідали тільки одне: «Чекати підмоги». Яка, однак, так і не прийшла. Тим часом котел замкнувся. Українські війська опинилися у смертельній пастці.
29 серпня 2014 року мав відбутися вихід з котла, який забезпечували дипломатичні домовленості, досягнуті напередодні. Перший рубіж ворожих військ наші колони подолали без боїв. На другій лінії поблизу села Чабани Старобешівського району коридор, який мав стати порятунком для українських солдатів, перетворився на криваву бійню. Вони були як на долоні, оточені ворожими засідками та вогневими точками, підготовленими заздалегідь по маршруту, попри запевнення у тому, що буде змога безпечно вийти з котла. «Зелений» коридор став червоним від крові синів України, які героїчно прийняли бій та поступово проривалися з оточення малими групами. Той самий ворог, що узурпував нашу націю з давніх-давен, нав’язуючи байку про «старшого брата» та «один народ», вкотре продемонстрував свою підлість та відсутність будь-яких понять про гідність, справедливість і воїнську честь.
Офіційні джерела досі не дійшли до спільної думки у підсумуванні кількості жертв Іловайського пекла. Повідомляється про те, що 366 українських воїнів загинули, 429 – отримали поранення різного ступеня важкості, 300 – потрапили у полон. І до цього часу до нас доносяться криваві відголоски трагедії: нещодавно на Дніпропетровщині було знайдено речі 72-х невпізнаних солдатів, які загинули під Іловайськом, а днями раніше – ще 36 речових мішків.
Єдина річ, яка може хоч на хвилину придушити біль втрати, – покарання винних у трагедії. Але за 4 роки жодна людина, відповідальна за дії чи бездіяльність, що призвели до таких наслідків, не була покарана по букві закону.
